Але якщо вам поталанило у житті побачити Геннадія Прокоповича, що зараз, у паркий день, наче розбавлений молоком, у цей день, коли він ворушив напружено півкулями сірої рідини, що втрачала фосфор, то вас огорошило[1] б відкриття: невже цей напівпаралізований чоловік з виряченими рачачими очима, з облізлою пелагічною шкірою, з черевом, подібним до акваріума, цей чолов'яга з єхидненьким, але добродушним усміхом міг одним порухом руки згноїти в тюрмах половину сімей нашого містечка. Але він, як і кожен насичений багатством чоловік, переобтяжений владою рухати гроші з однієї кишені в іншу, мав благодушність терпіти абсолютно всіх, аж до Президента Сполучених Штатів. Попри усю його загальмованість у житті суспільному, в житті соціальному, в житті миротворчому, Геннадій Прокопович намагався долучитися до чогось такого, що іноді його змушувало паленіти з сорому або вклякати, як переляканому, якогось там сонячного дня, коли розгублений погляд зупинився на золотому хресті зачиненої під музей церкви. Можливо, перша думка у нього виринула така: чому це золото ще не в моїй кишені? Проте віддамо належне — він не був чистої води атеїстом. І прозорого полудня, коли мухи сікли незайманість червневого повітря, зависаючи клубками над горами сміття, вигрібними ямами зі смердючими окостами, або безбоязно роями перебиралися з одного кінця містечка в інший, вишукуючи напрямок до місцевого скотомогильника, то він поважно розхитувався на плетеному з рогози китайському стільчику, намагаючись заводити розмову на всілякі потойбічні, таємничі речі з першим-ліпшим перехожим. А тому як дорогою, що під старими дуплястими каштанами, де скромно примощувалися двоповерхові будинки начальників і місцевої знаті, ходив тільки майор Варганов, дебошир і алкоголік, що пам'ятав останню японську війну, то ізотеричний досвід Геннадія Прокоповича мав виключно східний характер. Він навіть дуже часто акцентував на ньому, персонально і авторитетно зазначаючи, що японська релігія не годиться для нашого народу, бо вона надто м'яка і безладна. Тому найкращу релігію вигадав Йосип Сталін.
З усіх чудодійних перевтілень найбільш мудрим у побуті був місцевий суддя Юхим Ювеналійович. Цей вершитель закону володів усіма видами земних перевтілень. Достеменно до нього ліпилася фраза з Екклезіаста, що Бог створив людину простодушною, а вона собі все ускладнила. Але він був не такий дурний, цей маленький миршавий чоловічок, щоб ускладнювати собі життя: він тікав від тих ускладнень, що навибудовували його колеги; він жив від залежності, що намила ціла система совєтського реалізму. Проте одним з найчудовіших, одним з найгеніальніших його перевтілень було спілкування з народом. Скажемо прямо, що Юхим Ювеналійович брав хабарі доволі давно, десь з початку своєї кар'єри, хоча він завжди виступав у тіні Геннадія Прокоповича та Дмитра Васильовича. Але його зеленава фізія наганяла моторошного жаху на забобонного Геннадія Прокоповича та чепурного Дмитра Васильовича. З-за дубового столу він виходив завжди третім. У нього червоні капшуки, що оторочували вижовклі яблука очей; він завжди ховався у тіні Начальника і Головного Бухгалтера. Юхим Ювеналійович скрипів суглобами, згинав у гострих колінцях ноги, пукав доволі голосно, але досить симпатично. Його спілкування з народом починалося вдосвіта, від крихітного ринку, критого кількома капелюшкоподібними дахами; від незграбного квадрата автостанції, де всі вікна побиті і замощені фанерою, Юхим Ювеналійович накуповував безліч всілякого дріб'язку, запихав у авоську так, щоб це все було видно, і спокійнісінько, дрібочучим кроком мандрував до центру. Магія його прогулянок Примушувала нашорошувати вуха, і кожна людина, яка мала гріх на душі, намагалася хутчіш потрапити йому на очі. Він тоді неквапно призупинявся і тремтячим голосочком пробував випитати стан здоров'я, стан сім'ї і ще щось таке, від чого його пробирало солодкою втіхою. Все життя Юхим Ювеналійович харчувався у громадських їдальнях, що кишма кишіли тарганами, щурами, мишами; його меню за останні тридцять років складалося виключно з лапші, приправленої двома ложками олії, склянки ряжанки і компоту з сушених слив. Після цього він з'їдав рогалика, потрушеного цукровою пудрою. Це вважалося у нього делікатесом. У наших краях рогалики готувалися відмінні, першокласні рогалики. Готувала їх Шурка Метлушенкова. Розповідали, що перед стратою він верещав і просив тільки одного, безтямно б'ючись головою об стіну, намагаючись вибити рештки життя, щоб не скуштувати ганьби і відчаю, перед стратою благав, щоб йому принесли чашечку компоту і притрушений цукровою пудрою рогалик. Відколи міський суддя побачив Юхима Блоха, то у нього засудомило ноги, пряма кишка засмикалася від шлункових позовів, закисло зробилося у роті, а чоло зросило дрібним потом. Метке око Юхима Ювеналійовича визначило відразу ціну Юхиму Блоху. Він якось навіть зневажливо окинув напівблаженного злодюжку Геннадія Прокоповича, що ляпав у долоні, а також з виряченими очима Дмитра Васильовича, який подумки доконував нахабу-гостя. І суддя своїм голосом більшості врятував Юхима Блоха, а тим і відтягнув свою погибель на кілька років.