У нього купа списаних школярських зошитів, прошитих суровою ниткою. Діло за технікою, умінням просочитися розуму там, де держава поставила закон.
Потім вони зупинилися біля яру, біля синьої улоговини, слухаючи всі шестеро, як віддихає матіоловий вечір, робиться душно, парко, і перед очима малого Блоха промайне велетенська білопуза рибина з блискучими бляшанками луски, з червоними крилами плавників і вибалушеними срібними очима, а круглий рот, червоні як кров зябра викидатимуть тисячі дрібних пузирів; і він вдихатиме свято, що розливалося теплим молоком спокуси невідомого, навіть радісного відчуття зради старому, бо напевне знатиме, що там, у високих будяках, де вдень гудуть над фіолетовими квітками бджоли, лежить з перерубаною горлянкою чоловік. Він почує на смак, на дотик, наче вирвану вену з розрубаної шиї, смак життя, коли вони поведуть до складу захмелілу Люську, яка йтиме, погойдуючи крутими стегнами, безпорадно і волого лупаючи телячими довірливими очима. Ось на півдорозі вона заспіває, притупуючи босими ногами, рівно в ритм пісні, клекочучи через горлянку, через викіт гарячою і грішною своєю кров'ю, готова запросто зірвати сукню: на складі, серед складених навхрест лантухів, з пробитою черепицею, крізь яку видно розірване матіолове небо в жовтих віхтяках ліхтарного світла, він почує запах, не подібний до всіх запахів, що йому донині доводилося скуштувати. Люська питиме з великої зеленої пляшки вино, закинувши голову, оголюючи ніжні округлі плечі, розсипаючи мідне волосся, що горіло навіть поночі. Вона питиме і ковтатиме жадібно, обліпивши м'ясисті, вологі, чутливі губи горлечком, затим заголить спідницю і співатиме буркотливим втомленим голосом, потім вона безпомічно впала на лантухи, і малий почув звук — м'який, теплий, відірваний вже від життя звук, готовий померти, звук відданості. Йому захотілося кричати, а не плакати. Розтріпане, мокре від вина і слюнів пасмо волосся перерізало зелене око. Люська розставила білі широкі стегна, задерла дорогу плисову спідницю, і один з шести вже заступив її широкою спиною, а він бачив, як рожева розчепірена п'ятірня, аж видно лінію долі, мацала одвислу і мокру матню: постать хихикала, хрюкала, стрибала на одному місці й верещала від задоволення, тільки дядько чомусь відвертав свого грифонячого профіля у невідомість вечора і говорив до сутулих, з розплилими шмарклями постатей: «Значить, комісії чекати післязавтра… Так…» — Йому відповідало, шмаркаючи, спльовуючи: «Тяк-тяк… Α-a подивись, які у неї ляжечки…» — І дядько продовжував дивитися у ніч чи у невідомість, слухаючи, як скаженим реготом, туди, поближче до станції, вибухає свято, а воно ото все звичайно давно проїлося, плюнути хочеться, але нічого його не пустить, скоро його черга, як оце мені, розбивати кулями головешки, а Сабалову білувати собак, бо людина звикає до всього, що вона принесла у світ, до свого свинства, не інакше, вимисливши списати гріхи на когось перед кінцем. І п'ятеро старих пердунів, гилунів у народі, задріботіло ніжками, наче вони вперше побачили голу жінку, гарну жінку, що у погляді можна втопитися від утоми, любові, невитраченої туги за чоловіком: чимало-бо їх, добровільно зґвалтованих, зіпсутих пішло зі своїми виблядками у світ. Людина тому й зупинилася на власній нікчемності, бо, видно, їй залюбки не чинити опору: нехай іде, як іде. І пробираючись верболозом, він відчував за спиною опіки чужих голосів, чужі погляди били йому в потилицю. Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу, а для Блоха, з його холодною відчуженістю до подій, з його упередженістю навіть до рідної матері, з його несприйняттям світу, що давав йому тепло, — все це нагадувало купівлю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина. Тоді, видно, в ньому народжувалося разом із страхом, разом із запахом жінки і старечої сечі, перемішаної зі спермою, анальними газами, що виділялися з прямої кишки від послаблення прогнилої вкінець простати. їх нічого не рятувало, як і Блоха. Світ переставав існувати для них, як тільки вони почули його смак. І тоді, втікаючи, гадаючи віддалено про дядька, виносячи його образ кудись у свою ще незаплямовану невідомість, він бачив своє минуле. А дядько набирав повні легені повітря, погляд його зволожувався, і він дивився, як мошкара б'ється над іржавими абажурами, як гуде вітер у проріхах дахів, як пищать кажани, розкидаючи перетинчасті крила, збиваючи запізнілий дріб'язок птахів, а гола жінка з красивим точеним тілом, різьбленими ногами з диким реготом, повним презирства, борсається великою білою рибиною під плюсклим лантухом черева мужика, випльовуючи короткі, уривчасті, за рік надолужені образи, лайки, виношуючи все це ціле літо, цілу осінь, цілу зиму. І так воно мандрувало порочним колом, зжинаючи час, втягуючи потоки і потічки подій, виліплюючи найхитріші махінації цієї трійці.