Мене ніколи не обтяжувала відповідальність перед людством, мене обтяжував комплекс неповноцінності, точніше — сама неповноцінність. Мене турбував сам пафос сходження, в'їдання у чужу свідомість, як у власний неприбраний дім. Щось у засмерділих недопалках, використаних і розкиданих підлогою презервативах є таке, що захоплює, викручує нутрощі. В цьому теж свій пафос. Але неприбрана душа — це з розряду езотерики, — смердить набагато міцніше. Від цього хочеться сховати голову під пахви. Але душа не належить землі, достеменно таке мені відоме, як і те, що тіло поточать і розрихлять хробаки. Але у просмерділій підстилці, у напівтемряві живе більший черв: непотрібна мрія. Те, що заохочує, наливає солодкою спокусою. Неминучість втрати. Напевне це. І тому, коли я бачу ослизле від поту і похоті тіло жінки, що навіжено борсається в обіймах якогось там педераста, що не підар з тієї причини, що природа видала на одну хромосому більше. Це викликає у мене природну відразу, бо воно захоплює, те дійство, де немає любові, бо воно посягає на ваші нікчемні душі. А ваша нікчемна душа з дірками, як у шматку голландського сиру, то моя робота. Не інакше, перед самою смертю можна з'їхати на пафос. Як оце зараз у дощовий празник, старий празник, з тихими вуличками, з пір'ям різнокольорових яток. Годовщина, немислимо яка за рахунком годовщина октября. Сьогодні в кабіні ліфта тхне хлоркою. Вчора ось тут п'яна Шурка Гаврилишинкова з сорок шостої квартири порубала Костю Слюсаренка. Коли двері прочинилися, то люд, що пхався у передрадісному збудженні, побачив, як він довго бився у власних тельбухах, чвиркаючи кров'ю, вертячи більмами очей, як велетенський червоний павук.
Немає більшої свободи, ніж блаженство убогих духом. Але його не існує. Радше річки потечуть у протилежний бік, а ворон ворону око виклює.
Блох дивився з пагорба у синьку улоговини, вслухаючись в глухі, зовсім не значущі, без жодного бажання, натяку на щось істотне голоси люду, що розбрідався напівголодним втомленим стадом по своїх убогих до чорноти помешканнях. Він слухав свято тиші, і крізь товщу спокою, з мідним лущанням цикад, він почув надривний осоловілий голос Люськи. Голос хрипкий, випитий до краю, висушений чужими губами, брудними обіцянками, повний справжньої пристрасті. Тоді вперше, рвучи боляче, вкидаючи у безнадійність, до нього прийшла уява, і малий побачив, як вона витанцьовує голими, повними ногами у віхті іржавого світла, а старигани сидять із розстебнутими матнями і осоловіло, п'яно спльовують під ноги. Пахне матіолами. Запах в'їсться йому, як і запах лайна, майонезу, гречки — назавжди. Він ще не знає, де знаходиться більша таємниця: сторож у будяках з перерубаною заступом горлянкою чи гола Люська, яка витанцьовувала в складській пилюці під іржавим ліхтарним світлом. Пахне матіолами. Синьо в очах.
Потім знову Блох спускається в улоговину. Я бачу його з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь голів, що пихкали цигарковим димом, крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню празника, і мені видно, як палахкотять зеленим світлом світлячки на'піщаних берегах Голубихи, туди, ближче до Натроців, звідки надуває південними вітрами, а далі западає жовта безвість, і ще далі — на Пристань, усього з чотирма дворами, де не перевівся звичай викопувати власноруч могили: так і стоять недокопані ями, обсипаючись з року в рік. Я знаю, куди він біжить, маленький і нікому не потрібний чоловічок, падаючи в неминучість, в безпам'ятство минулого. Ось на порозі, спиною до стіни з червоної цегли, сидить його баба Маланка, по-чоловічому розкарячивши ноги. Вона розриває маленьким кишеньковим ножичком білі, випуклі, ніжні черевця піскарям, витягує дрібненькі, як намистини, тельбухи, що не витримують, риплять і лускають під репаними брунатними пучками. Ніж тупий, з зализаними краями. Чути, як криця рве м'ясо.
Від однієї згадки про той період, тобто про найостанніший період його життя вдома, у мене смердить в роті, наче у передпокої хто забув винести труну з покійником. Але кожного потішає думка, напевне, намарна і даремна: все те, що зараз є, то неодмінно мине. У житті минають усі речі: і любов, і ненависть, і біль, і розлука, і успіх, і багатство. Кому як виділила доля. Можливо, у мені не полишає горіти чи жевріти думка, що людина повинна повною мірою скуштувати всього у цьому світі, бо неповноцінний буде суд над нею, якщо вона завдала собі клопоту жити далі і не завдавала клопоту, як існувати виключно в рамках того суспільства, яке їй не імпонує. Надто мудро як для недоколиханих ідіотів, кількість яким п'ятдесят з гаком мільйонів.