Потім була школа. Маленький переляканий Блох сидів за першою партою, а над головою висів синій глобус; в одне із свят спостерігав з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь і мерехтіння голів, що виринали, пірнали, висмикувалися, ворушили носами, чіплялися вухами і знову пощезали, пихкаючи сизим димом; крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню тисячі мешканців, крізь агонію празника мені видно, як палахкотять зеленим світлом ферми на піщаних берегах Натроців, оперезаних лишаєм річки Голубихи, звідки надуває південними вітрами, а ямами западає жовта безвість, а ще далі Пристань з чотирма дворами, половина котрих порожня, і де за звичай від гетьманщини пішло викопувати власноруч могили. З часом могили обростали розкішними вишнями, а дітвора влаштовувала в тих ямах нужники. Діти продукують несвідому ненависть до світу. І тому я знаю, куди він біжить, маленький, нікому не потрібний чоловічок, падаючий в неминучість сущого безпам'ятства минулого, що тяжіє для нього порожнечею.
І того ж таки дня, з узґанку двоповерхового будинку, що на Севастопольській площі, я бачив, як маленький чоловічок у мішковидному, вибуваному роками костюмі, придбаному ще за часів імперії в комісійному магазині на площі Льва Толстого або на Басейній, маленький недолугий чоловічок з поморщеним обличчям невдахи-педераста, просяклий прогірклою і невикористаною спермою, розбитий онаністичним неврозом, окутаний шлейфом солодкого сопуха нічного нетримання сечі, перебирався з одного порожнього дому в інший: його побачили ми разом з Бокіним. І тієї ж хвилини, перерізавши бетонований цирк із Севастопольської площі, підставляючи до вуха раз по разу цифровий телефон, Блох ступив у тінь. Під чорний креп дошки з надписом «Нотаріальна контора».
Лізка
Перше, чого треба навчитися у житті, — це не прощати ворогам. Треба принаймні мати повагу до свого власного марнославства. Це навряд чи затямив Блох. Але, можливо, я і помиляюся: горілка в склянці закінчується, густішають сутінки, і вся ця гоповська бридота вештається смердючим вокзалом, де ніколи не вивітрюється запах смерті, креозоту, перемішаного глухими ударами коліс. Мужик Льопа, що народився одноногим, пробує заговорити Нюську, бабу з велетенськими слонячими ногами. Ноги опухли, набрякли фіолетовим і малиновим. Пальці у Нюськи відгнили ще тогоріч, коли до міста навідався благодійний фонд. Вона пролежала кілька днів у вагончику, її мацькали йодом, формаліном, а на ніч їй давали таблетку знеболювального, а Нюська, курвисько, пронюхала про наркотики і верещала далі, їй вдавалося виклянчити тільки склянку медичного спирту — не більше. Вона витягувалася, умиротворена, на лежаку, жовтому від іхтіолки і сечі, щось бубоніла, дивлячись прозорим поглядом у вікно, на пізнє квітневе небо. Знаю такий стан: це наче у тебе за плечима немає років. Це так коротко, як горить лампочка. Алкоголізм не страшний порок, якщо тебе кличуть до ешафота. Надто розумно. Але така я вродилася. Я з дитинства читала книжки, і все у мене було складно. Потім дивно все змінилося, і я тільки бачила, як світ змінюється, а я шалено намагаюся до нього прилаштуватися. Тільки зморшки більше кладуться в куточки уст, під очі, а чоловіки чим далі, тим гірші. Старість не зупиниш, як і бідність.
Тоді з'явився Блох. Він хитався від голоду, його першим побачив Кловський. Кловський сидів і світив проти сонця виголеною буддійською головою. Якраз на освітленому боці вокзалу. Кловський співав мантри. З нього навряд що видушиш. Він похитувався, закотивши очі, і співав, вицокуючи маленькими бубнами з прив'язаними до них іграшковими калаталами. Невідомо, коли він з'явився, але по рубаних, скалічених, проте пещених руках мені нічого не спадає на думку, крім того, що Кловський колись був не Кловським, жив собі в іншій подобі, це навіть видно по його чистих, майже дитячих більмах, благородному носові. Те, що Кловський зовсім не кришнаїт, не викликало ніяких сумнівів, бо в перервах вони з Льопою заправляються морфіном або конопляним молоком і розмовляють про життя. Життя у них виходило доволі химерним, видавалося наче простим: вікно на вулицю, позаду ніяких обов'язків, попереду ніякого життя — гарна скотська компанія. Цей маленький виблядок на колясці, що нагадувала люльку для маленької дитини, їздив між рядами пасажирів і канючив гроші. Він отримував найбільше. Люди завжди ласі на потіхи. А найголовніше: вони ніколи не люблять тих, хто проживає своє життя краще за них. Принаймні коли це їм видається. Люди заздрять навіть калікам. І від того нікуди не дітися. Тому цього маленького виблядка з випуклим чолом і тонкими єхидними губами ніхто не любив. Тож Кловський його помітив відразу і гукнув через плече Димика. Димик — це від слова «димедрол», такі таблетки. Димик колись працював у аптеці, а потім його знайшли хлопці Хасана. Довгопискі, довгощелепі, як хорти. Димик приторговував для них травою неподалік вулиці Чкалова. Там, де Сінний ринок. Він ходив тоді у довгому латаному пальті з комісійного, курив «траву» і переганяв сирий опій на справжню наркоту, що брати Хасани розливали по пляшечках, маленьких симпатичних пляшечках. Димик потихеньку відкладав з кожної дози, затим несподівано одного гожого дня в сизому березні, коли вітрами надувало, вимітало з усіх закутів, чотири авто попарно підскочили аж під самий капелюшок ринку і розстріляли з автоматів безневинну буду для ремонту взуття. Я спостерігала, як вони випадають з розламаних кулями діромах, волочать снігом чотири метри кривавих тельбухів. Коли бажаєш зробити собі задоволення, то подивися на смерть свого ворога.