Того року, коли зима взагалі стинала не тільки хворих сопливих пенсіонерів, а навіть здоровенні менти падали від її ударів, того року з обмороженими руками, з ртутним поглядом, з порожньою пащекою, з впалими грудьми знайшли того, кого ми називаємо зараз Кловським. Ми знайшли його на метро «Кловська». Димик підкотив настоянку. Йому захотілося роздивитися крізь скляну вітрину дівчину, що торгувала квітами. Руду, з пишними соковитими губами. У неї закороткі ноги, і ми з Димиком сперечалися, що ноги у неї не годяться, що її не варто запрошувати на такі справи, бо вона, з усього видно, полюбляє арабів, а та сволота нічого не платить. Хоч ти убий. І тут на каналізаційному люці лежить Кловський. З червоною, як облущений мандарин, мордою. Димик присвиснув. Він обійшов його раз, удруге, тримаючи рукавички біля носа, видно, від Кловського смерділо, але щось зацікавило Димика, щось взяло, бо він замахав руками, щоб я вилазила зі свого зеленого авто. Так з'явився Кловський. Відселив його Димик у халупу, що неподалік Батиєвої гори. Він розсипав по пакетах траву, читав буддійську літературу. Іноді сам накурювався до свинячого виску і трахав якусь проститню, що їх тоді у нас було в хазяйстві шестеро. Дві курви страшніше атомної війни, а решта — плюнь та викинь. Але ціни доводилося закидати клієнтові несусвітні. Потім з'явився Блох.
Він стояв на пероні, похитувався від галюцинацій і голоду, весь стиснутий, що є зрозумілим тільки по тому, як на сонячному світлі розходилися зіниці: то звужувалися до кінчика голки, то розбігалися широкими колами. Вітер ворушив пилюку випуклим пероном. Зича налягала на всю. І я почула, як хтось з наших сказав: «Ось і ще одна здохля». Взагалі, мегіе звати Лізкою. Я намагалася колись співати в опері. Навіть закінчила кілька курсів Київської консерваторії, але у мене лишилося мало пам'яті. Пам'ять у мене спрацьовує тільки тоді, коли виникає чиєсь обличчя, що нагадує якогось біса попереднє життя. Не загробне і не таке, про котре базікає обкурений анашею Кловський. Я атеїстка. В цьому причина мого ідіотського сміху. Принаймні так говорив Блох. Пам'ять наміцно прив'язує людину до страждання. Це як велика любов, що не дозволяє переступити і стати меншою перед предметом твого кохання. Але пам'ять тримає в голові ядучі дні молодості, коли нічого не хочеться пам'ятати: на студентському столі під Новий рік той, кого я кохала, сидів у куточку, тихенький чмир, і наминав бутерброди, а волошкоокий, широкий у плечах садюга Клімов стягував з мене труси; його вибалушкуваті чорнильні очі дивилися поперед мене, губи обтікала липка слина, і він намагався говорити до когось, хто п'яно вовтузився у кутку. Йому, словом, було байдуже, як і мені. Але чогось так трапилося, і невідповідність моїх думок до дій призвела до того, що я одного дня потрапила на панель найгіршого борделю. Це вже Блох модернізував його… Тож повернутися до моралі: все починається з нас, з наших родичів, з наших батьків. Проте говорити — не мішки перевертати.
На той час, коли з'явився Блох, якого хилитало від голоду, нікому в голову не спало його приголубити. Окрім косоокої Люськи. Він її земляк. Ми реготалися, а Димик хмилився разом з Кловським, коли вона його вела по східцях нагору до напівзруйнованої хижі. Ми Люську віддавали за п'ятнадцять гривень. Вона вже стара й беззуба. Димик тримав її з милосердя чи, може, старе життя ще не витравило у ньому чогось такого, що незрозуміле у цій сизій кушпелині передпокою смерті. Пізно вночі я підкралася, так, з цікавості, і підгледіла, що вони роблять. Блох лежав у рваних, але дбайливо, безнадійно перештопаних простирадлах, і Люська годувала його з ложечки. У мене навіть сльози підкотилися до горлянки. Так вони не виходили три дні. На третій день я надибала випадком Кловського, що тарабанив закоцюблими пальцями у шибку, ворушив божевільно поглядом, намагаючись швидше пролізти у хижу до Люськи. Для обману, щоб ми не чіплялися, він тримав у кулаці замусолені купюри. Я тихо спробувала дати драла і попередити Димика — надто все підозрілим це видавалося. Кловський нагнав мене біля самого спуску, вже біля авто. Більш осмисленішого, холоднішого погляду я не бачила. Він вдарив мене по щоці, здер шубу і кинув на сніг. Він трахав мене з таким відчуттям, наче я була скотина. Він трахав мене, як пес лигає суку. Тоді підвівся, помочився на мене, розвернувся і нічого не сказав. Мені перехотілося щось робити, щось говорити.