Так ми жили до весни. Ще лежав сніг. До сральника, де сидів маленьким буддійським божком Блох, підкотило авто із затемненими вікнами. Авто торжественно гальмонуло, і звідти вийшов чоловік у довгому коверкотовому пальті. Йому було вже за п'ятдесят. Він морщив носа, нюшачи щуряком гнилі вокзальні запахи. Пан, з усього видно, найменше зважав на людей. Він лапав своєю п'ятірнею власне гузно і по-рачачому вертів навсібіч головою. Йому робилося не по собі тільки тоді, коли пальці лапали гузно. Я його впізнала відразу. Це був радник Президента. Давно колись я спала з його охоронцем. Від того повіяло таким неіснуючим, забутим світом, наче за кілька років у тих апартаментах лишилася моя юність. Цей радник мав чорні мухи в голові або взагалі не мав розуму, бо примушував мене стрибати кімнатою навіжено, вдягненою в якусь білу сукенку. Він витворяв казна-що: заставляв робити міньєт, коли я справляла велику нужду, ґвалтував на кермі, переодягав у чоловіка. Взагалі, він був не скупим мужиком, але з державної точки зору він, напевне, був кретином. Кажуть, що коли він поїхав до Іраку, то не втримався, щоб не натирити якихось срібних реліктових ложечок, потягнув цілу парчу з якогось там трону чи крісла, де примощувала задницю найголовніша чурбанська персона. Цей чолов'яга вийшов за кілька хвилин у нових штанях, з догідливим обличчям. На цьому обличчі були присутні хитрість, себелюбство, розпуста, похіть. Воля, як елемент, притаманний вищим арійським народам, там була відсутня. Такий собі хитрий чоловічок, що виростав разом з фікусами за шкапом. А подорослішавши, перестав онанірувати на балерин в балеті, вирішив чогось досягнути путнього у своєму житті, але його досягнення не дійшли далі ширіньки. Я бачила прозорий і безпристрасний погляд Блоха, що тримав маленькими, але витонченими руками білу візитку. У повітрі смерділо французькими парфумами, великосвітським лайном з якогось фуршету і перемінами.
Напевне, ця зустріч додала впевненості Блоху. А звідки прийшов, чим займався — невідомо. Я чомусь не спала цілу ніч. Потім скочила в авто і погнала у білу хурделицю, навіть не спостерігаючи за трасою. Жінка, кажуть, відчуває передком. Отаке трапилось і зі мною. Авто зносило набік, і я, баба забобонна, відчувала в цьому недобрий знак. Повний місяць зеленавив небо. Нарешті я дотягнула якось до вокзалу, радісно побачила мокрі горби автомашин на стоянці, капелюшок вокзалу, червоний лічильник, що відмахував години, юрбу азіатів, що перемовлялася з таксистами, з сутенерами, і самого Димика, що кутався у жовтого кольору шкірянку, блискаючи очима у темінь і хурделицю. Смердючий березень. Димик не міг встояти на місці, його крутило, наче муху в окропі, мені хотілося щось йому крикнути, але це даремно, зовсім даремно. Я б воліла, щоб відмирало поволі. Я бачила його широке обличчя з витонченими ніздрями, пещені руки, тонку талію; я відчула, як земля виходить з-під ніг під муркаючу музику мого двигуна: погляд-бо ошелешено шукав опертя, порятунку Нарешті він зупинився на ліхтареві, старому доброму жерстяному ліхтареві, що розхитувався, освітлюючи білі насмуги снігу, але з темного провалля тіні з'явився Блох. Він ішов поволі, ледь переставляючи ноги, наче йому найтяжче у світі, наче хто одірвав шматок м'яса з його грудей, наче убили його дитину, наче баба після аборту. А тоді, від білої вежі з годинником, від сторони Василькова, від вежі, що нагадувала різдвяну цукерку, рушив чоловік. Це потім повториться, через багато років, але чоловік уже рушив, і в ньому я впізнала Кловського. Я побачила, як у нього розвіваються брунатні вельветові штани, і поклянуся, що почула прогірклий запах вивітреної сперми і сечі. Я навіть вловила ніздрями запах тієї шльондри, з якою лигався Кловський. Але мені доволі випадало на життя. Зараз я бачила його професійні рухи, м'які й врівноважені, наче котячі кроки у тихому, натопленому по-зимовому домі. А над дахами, зразу за вокзалом, грімко падав вітер на жерстяні дахи. Це потім повториться в інших обличчях, у інших людях, але з головним виконавцем — Блохом. Кловський піднявся на вежу, трохи повіддалік від комутаторів і диспетчерської. Там темні комірчини, де Димик часто ганашив дівчат, що передавали у мікрофони час прибуття поїздів. Він поїв їх дешевим коньяком, вони іржали і віддавалися прямо у коридорі, навіть у смердючому туалеті, що весь час протікав. Це мене збуджувало. Передчасне пізнання життя закінчується кривавим харкотинням. І тому зараз я вже одірвано, майже байдуже затягуючись цигаркою, дивилася, як Димик широко розкидає руки, роззявляє рота, викидаючи густі шматки крові на двох вірменів, а ті підтримують його за плечі, за руки, але смерть валить його на коліна, і Димик висне брунатним ганчір'ям, непотребом, ще зовсім по-дитячому судомлячись ногами, — у мене відійшло, як хто відірвав, і мені зараз навіть одну хвилину смішно. Каліки і собаки кинулися урозтіч, підгрібаючи милицями і обрубками, хвостами і ногами наметений перед капелюшком вокзалу сніг. Мене відпустило. Тільки почало бити дрібною пропасницею. Каліки і приблудні собаки відчувають найменшу біду: байдужість — запорука голоду, смерті. Хороший кінець… якщо на нього самому не потрапляти. А він намислив собі вишуканий, з шиком, кінець. Мені видно крізь наростаючу хугу його обличчя, його гарну голову гімназиста, що зараз бовтається між широких вірменських плечей, як гарбуз на зів'ялій бадилині. Тож каліки і собаки кинулися врозбрід — це запорука смерті. Ілюзія завжди живила ілюзію. Ніхто не хотів глянути правді у вічі.