Ранок вдарив по очах білим снігом. Надворі ще темно, але білий сніг від краю і до краю розмежовував світ на чорний і білий. Четверта година ранку. Він зайшов у супроводі кількох чоловіків, одягнений, як і завжди, навіть не глянув у мій бік, у бік Люськи, а пробіг підлогою і зупинився на дивані. Він сказав, що хоче спати, але не час, треба перелічити гроші. Потім він таки подивився на Люську, що лежала, задубіла, на підлозі, з розкаряченими ногами, з мокрою головою дитини, що застрягла в проході. Він обернувся з гидливою гримасою до двох чоловіків, і ті без наказу зрозуміли. Тоді він сів проти мене, підоткав пальцем і поставив на коліна. Вони всі однакові. Всі мужики однакові. Він погладив мене по голові й втупився осклілим від утоми поглядом у стелю. «Працюй, дєточка, у нас попереду дуже багато часу для роботи, щоб я з тобою розводився про любов. Але я тебе не ображу…» — і кінчив, писнувши, як кролик.
Першими ж днями Блох почав удосконалювати систему Чотирьох наркокур'єрів ми недорахувалися. А Блох почав тихо з бабушок, що жебрали: усіх жебрачок, незалежно від віку, він підпорядкував Льопі. Злий і маленький, одноногий Льопа взявся за діло, що про нього прокотилася слава, як найпершого людиноненависника. З Льопи вимагалося, щоб збирав вчасно побори, винаймав охорону, щоб до бригади жебраків не проникали непотрібні люди, котрі могли принести небажану інформацію до органів влади. Ця частина бізнесу була найбільш затемненою. Один час у невіданні перебував навіть сам начальник залізничного вокзалу, начальник транспортної міліції. Це стало відомим тільки тоді, коли Льопа за напучанням Блоха збирав цілі артілі жебрачок, привезених аж з Молдови. Він поселяв їх за містом або на тій же Батийці, у велетенські гуртожитки, зразу по двадцять чоловік, а то і більше. Безпритульним старожили розповідали сам процес жебрання; вивчалося все, від міміки, від сльозливих історій, але найголовніше — смиренний вигляд. Сюди приходили діти передчасно померлих або спитих украй проституток, сюди подавалися ті, яким у цьому світі вже нічого робити. Блох патетично, іноді відірвавшись від справ, говорив, що ми рятуємо половині людства життя. Ми робимо богоугодне діло. Проте велику частину поборів треба було віддавати міліції. Блох напружено шукав вихід. Йому якийсь час дошкуляли «наркомани», тобто наркорозповсюджувачі. Ця бригада нікому майже не підпорядковувалася і вважалася найбільшою елітою. Зв'язки з Азією, найлютішим, найжорстокішим сусідом, змусили Блоха до екстрених заходів. Залучившись підтримкою нагорі, в держадміністрації, він викликав з Азії на переговори кілька впливових наркодилерів, що працювали без видимої системи, а тим були небезпечні, на думку Блоха, бо своєю недисциплінованістю ставили загрозу всьому бізнесу. По прибутті їх невдовзі арештовують, одного навіть віддають під опіку Інтерполу. Блох здає на відкуп зразу кілька дрібних бригад, тих, що підторговують «дичкою», коноплею. З цього ліпиться гучний процес. Блох збирає людей і роз'яснює, як все треба робити, щоб не потрапити на зуби закону. Йому не вірять. Поволі він вибиватиме, здаватиме властям усіх непотрібних йому людей: збоченців, убивць, наркоманів. За державною системою СБУ він клеїтиме картотеки, наводитиме довідки. Я не знаю, звідки він прийшов. Поговорювали, що Блох придбав документи, чи то паспорт, чи то ще якусь фігню, і на чуже ім'я відкрив фіктивну фірму, через яку підписував договори на розпродаж пшениці. Він отримав таким чином десь сто п'ятдесят тисяч доларів упродовж трьох тижнів і встиг зникнути, підставивши справжнього господаря документа. Бідолаху запроторили на п'ятнадцять років, довго не валандаючись. Вночі Блох часто повторював слова «Каїр» і «Стамбул». Іноді крізь сон, після того, як він ставив мене на чотири кістки, мов останню худобину, крізь сон він кликав жінок, але це тільки змушувало шаленіти з ревнощів, а не проясняло ситуацію.