Якось я заїкнулася про його нічні балачки. Блох набурмосився, але промовчав. З цього дня він вночі більше не розмовляв. Відтоді ми спали окремо. З усього було видно, що він жалкував за Люською. У вільні часи він сідав у протерте крісло, ставив перед собою величезну вазу цукерок і хрумкав їх, погладжуючи мені голову, бавлячись зовсім по-дитячому волоссям. Очі у нього робилися вологими від спогадів. Так мені видавалося. У людей з минулим повинні бути спогади. Страшно, якщо вони є, погано також, якщо їх немає. Але я чомусь вірила, що колись він хоч трохи розповість про себе. Іноді у нас з'являвся Кловський. Як і кожна курва за покликанням, я мала щодо Кловського свої ілюзії. Думалося, що щось з часом цей ідіот розповість, бо у нашому світі такого не було, щоб про людину ніхто нічого не знав. І приходив усміхнений Кловський. І нічого. Він приходив з приліпленою посмішкою на червоних, як велетенські слимаки, устах; він ворушив чорними, як сливи, очима, пускаючи попереду себе якесь незрозуміле світло, що більше поглинало, але неймовірно збуджувало. Я думала, що він колись мене таки трахне. І мені робилося страшно. Поетам і таким, як Кловський, давати небезпечно. Одягнений Кловський придуркувато — у рожеву хламиду, що особливо виділяло його виголений білий череп. Під пахвою він, тягав чотири-три буддійських книжки і чіплявся на вулиці до гарненьких дівчат, роз'яснюючи намарність всього існуючого. За поясом у нього стриміло оте блазенське брязкало з дерев'яним калаталом, з поначіплюваними на нього срібними дзвониками. Він сідав на підлозі у позі лотоса, утуплював свої безсоромні очі в невідомий напрямок, але мене не полишала думка, навіть у туалеті, що Кловський слідкує за мною. Він чекав на Блоха. Спілкувалися вони у крихітній комірчині, що Блох називав кабінетом. У Кловському жила своя таємниця. Я це розуміла. Віднедавна він сам почав її усвідомлювати, тому, видно, і тримався за цей осоружний світ. У нього м'який голос, тихі рухи, плавні, мов у балеруна. Викапаний тобі педик, але не приведи вас глянути у його очі. Нічого там не видно. Так і підмивало підставити задницю. Люблю таких мужиків, але, якнайдовше роз'ятрюючи себе і його, не даю найдовше. Щось воно живиться потроху, накопичується, щоб вибухнути пристрастю. Цього я і боялася. А ще більше: я зовсім не знала Блоха. Я запам'ятала чорний провал вечора, терпкий запах тіла Кловського, його пронафталіненого, прокуреного буддійськими пахощами одягу, його переодягнену постать. Нічого більше в голові. Напевне, такий має бути присмак гріха. Давати усім підряд. Воно прийшло, це відчуття, це почуття в готельному номері, коли вперше мужик-азербайджанець тицьнув мені в руки зелену купюру номіналом в сто баксів, взяв за руку і повів тихими килимами. Поки він вів мене, то я кінчила, у номері я верещала від похоті, як остання сука: від нього тхнуло сечею, спермою, тютюном і смертю. Нічого дивного, але можна здогадатися, що такі речі мені подобаються. Але Кловський з Блохом щось інше. Це інше викликало у мене дику істерику. Мене насторожувала собача прив'язаність одне до одного. Вони обходжували нову справу. Це видно відразу, але якось від того більше тхнуло учительщиною, канцелярією, аніж кров'ю. Уміння Блоха орієнтуватися у тіньовому бізнесі, у тіньовому просторі викликало німий подив, тим паче, що тіньовики тільки починали, а справи були до того мізерними, що постать цього чоловіка набагато вигравала. Уміння і нюх Блоха і Кловського рухатися серед акул карного світу натирало у моїй голові думки, що треба поспішати або не поспішати взагалі — живою з їхніх рук я нікуди не дінуся. Виключено, як горобцю полетіти на Марс. Але настирна думка, що цей згребуваний мною чоловік невисокого зросту, але доладно склеєний, з рівним сірим поглядом, не гребує елементарними речами, що в певні часи ідіоту Димику коштувало життя. Димик погребував ситуацією. Він був простим бандитом, простим вуркою з вулиці, котра приймала в лабети зневірених у гуманітарних цінностях інтелігентів першого покоління. Пізніше, трохи пізніше, пошириться назва: лох. А перед цим лохом був Блох. Але перші ж крихти довели глупоту нашу, нашої нікчемної бригади, що назвати бригадою соромно. Хто він такий? Можливо, дійсно геній чорного бізнесу? В мені завжди оживало щось таємниче, щось таке, що проїдалося ізсередини, наповнюючи похітливою слиною рота.