Проте нас чекали війни. Цього логіка Блоха не змогла вгадати. Араби почали збиратися в досить нахабні угруповання по десять-шістнадцять чоловік і никали квадратним, як Пентагон, студмістечком Ломоносова. Вони заважали основному: китайці, що працювали на Блоха, підторговували горілкою, цигарками, потрапили під гарячу руку арабським угрупованням. Саша, місцевий авторитет на пенсії, порадив йому кинути свої намагання, бо діло пропаще — росла, кріпла сталінська бригада, що підкормлювалася з арабських рук, і вважала їх ледь не сусідами. Блох пропустив це повз вуха, але зачаївся на кілька тижнів. Він перейшов на локальний порнобізнес, склепавши кілька вагончиків на вокзалі, таким чином започаткувавши першим приватні готелі. Але вони теж наказали довго жити: податок зжирав більшу частину прибутку, десь так сто від ста відсотків, і тому Блох втаємничив до неможливості притік повійок.
У повітрі назрівало щось невимовно чарівне. Вологий вітер передзим'я перед Новим роком. Нічого дивного, нічого неможливого. Я, напевне, звикалася з Блохом. Одного дня він прийшов втомлений, і я вигадала, що вірна йому дружина. Справи не ладналися. Кількох нелегалів-китайців накрила міліція. Блох наче забув про них, але було видно, що його непокоїла власна участь. Він пішов від закону, але він потребував закону. Він шукав радше внутрішнього прихисту. Так мені видавалося. Ми майже не трахалися. Він говорив це грубим селянським словом. Він не був декадентом, він не мав естетичних уподобань, але час поволі невблаганно проїдав дірку в його черепі. Мені так хотілося. Але навряд чи воно було насправді. Він потребував закону, якого не існувало на цій землі упродовж тисяч і тисяч кілометрів.