Одного разу прийшов Кловський. З книгами під пахвою. Він говорив мені щось про перевтілення, а потім витяг гарну чорнильницю, з всіляким причандаллям, з дзвіночками, з рудим дрібненьким пісочком, і заходився, наспівуючи мантри, виводити на жовтому, під пергамент, папері якісь знаки. Блох сидів у кутку, не знімаючи важкого сірого пальта, що видавалося мокрим, вічно мокрим. Він перелистував, не криючись, дешевенький «Плейбой», що зберігся, напевне, ще з тих часів, коли він сидів на стільчику в своєму нужнику і торгував гівном. Він з великорозумним виглядом перелистував журнал, а потім світонув своїми очиськами і закричав: «Кловський! Кловський!» Кловський поволі, як веліла йому його релігія чи введена доза морфіну, повернув голомозою головою, так викотивши у паволоку зимову свої сливові очі, що мене початком взяла нетерплячка. Мені захотілося віддатися Кловському тут прямо, хоча часом я гадала, що він педик.
Кловський і Блох пішли в іншу кімнату, значить, у його кабінет. Так вирішили долю фальшивих паспортів. Кловський переходив з власної тіні у тінь Блоха. Зараз у нього невеличка конторка під вивіскою «Нотаріальна контора», що на Севастопольській площі. Серед юрмища рабів, котрі вже не заважають своїми розборками, а навіть збивають з пантелику розсобачену міліцію. Початком продукування фальшивих паспортів випробували на китайцях-нелегалах, що тікали від диктаторського режиму совєтів, а натрапляли на ще страшніший совєтський диктат. Більшість з них не мала грошей, тому потрапляла в залежність від бригад Блоха, які никали на Ломоносова, поволі перебираючись на Святошино. Неминучість війни назрівала. Десь напівсвідомо, чисто по-бабськи, я намагалася роз'яснити це Блоху, але він навіжено відлаштовував структуру. Кловський зайнявся налагоджуванням виробництва паспортів, фальшивих тимчасових посвідчень, запрошень за кордон, що їх тицяли дурнуватим дамочкам. Але у кожного, навіть у найстарших авторитетів, від Чоколовки до Сталінки була «криша», тобто законний авторитет. Коли Блох почув це слово, його оскал нагадав собачий. Таким мені зроду не доводилося його бачити. Лють закипіла в очах. Тоді я зрозуміла одне, поволі холонучи, відчуваючи, як мокріє між ногами: ідеологічна курва. Але мало з тим, просто до мене стало доходити, що це або надовго, або все пропало, можна відразу готувати манатки. Блох вибухнув купою незрозумілих слів, лайкою, що нею вже не користалися наші вурки років так з десять. Але я верещала йому в писок, я випускала кігті, я бризкала слиною, та перекричати його не могла. Свідомість того, що переді мною дурень, не давала спокою, коли навіть ускочила в авто, помчала на Солом'янку, бризкаючи на людей брудними калюжами. Завжди в темряві, Чоколівка вічно темна, як вибите око. Щось подібне, можливо, і не дуже. Я мчала в ніч, і я знала, що трапилося, чого я хотіла: я ненавиділа весь той світ, що тільки-но утворив біля себе Блох. Він стояв ближче до тюрми, ніж Димик. Димик, напевне, був ближчим, а в цього очі горять ізсередини, і нікуди від того погляду не дінешся.
Проте біля шикарного будинку я передумала. Тихий Печерськ купався у дощі. Осінній дощ завжди викликає у людини щось суче, тому хочеться, напевне, втяти або якусь дурницю, або навернути комусь по саме горло бридоти і нудоти. Я вимкнула фари, скрипнула зубами, намагаючись обіграти якнайліпше ситуацію, досить дурну, тупу, але виходу не знаходила. За подібні витівки Димик розбивав своїм стервам голови. Найкращим. Вибір у них, слава Богу, був. Тим гірше для них, хотіла переконати себе, але невідомість, падлючий листопад і я верещали не своїм гласом у душі: не може бути, щоб втюрилася, закохалася в таке недоробло. Я стовідсоткова киянка, нехай курва, але з пещеним тілом, точеними ногами, з очима, палаючими життям і втіхою… Я сиділа і переконувала себе, що це не любов, ловила себе на думці, а чому так ти не хочеш любити Блоха, чому так тобі страшно переступити той поріг, який ти переступала не з одним чоловіком, яких важко назвати було в людському розумінні чоловіками; тебе трахали справжні м'ясники, дикі й мокрі, коли вони входили в тебе, то ти верещала від болю і дерлася на стіни. А зараз тобі, красунечко, гидко, нудно, смердюче і незатишно. Ти просто боїшся втратити свободу. Щось у мені закипало, розпускалося, можливо, воно зробиться недобрим, негарним. І я почала мастурбувати. Прямо за кермом. Вгорі світилося рожевим світлом вікно чоловіка, що готовий віддати все… А що все? Нічого мені не потрібно. Мені дайте свободи. І я люто мастурбувала у пекельній смолі невідомості. Я заверещала, кінчила, викинула труси через вікно на перелякану парочку, натиснула на газ і погнала машину в перший-ліпший бар, але з одним умислом, що мене там хтось побачить з Блохових знайомих. Страх зводив мені кишки. Мені нікуди було подітися від чогось такого, що до цього часу не існувало в моєму житті. Мені нікуди подітися від його нудної, але впевненої навали. Нудотної, злої навали невпинного страху, що з гуркотом поліз, з шумами, з вереском п'яних малолітніх дівчат переламувався, дробився у вушних раковинах. Іноді на повороті мені видавалося, що я втрачаю пам'ять, рештки здорового глузду. Щось спонукало мене, примусило опустити верх машини — вітер, холодні потоки дощу, дрібні камінчики вдарили в обличчя. Машину понесло юзом, завертіло трасою. Гули велетенськими бджолами літаки. Низько і пронизливо. Як свині. Я летіла на авто, юзом в чорну ніч, ковтаючи сльози, воду, розпухле і гниле листя, зіницями ковтаючи жах, що набрякав у водянистих, як очі жаб, навислих над трасою ліхтарях. Потім все закінчилося. Все пройшло. Я навіть почула, як стікає вода з ринви, далеко у білому сліпучому прогоні, у налітаючому свисті літаків, у вищанні гальмуючих тролейбусів. І чорна, розірвана кашоподібна тінь безформно лягала від людей, поодиноких і слабких, і тінь тріпалася живою тварюкою, відкинута велетенським аеродромним ліхтарем, повзла від Жулян, виїдаючи порожнини простору, тріпаючись банальною жерстиною дахів. Упала ударом ножа на мене. І я заплющила очі, відчуваючи кожну зморшку, патьоки крижаної води, холодний вітер. Тхнуло погано вичиненою шкірою. Тихо зірвалася нічна птаха. Полетіла над темними вікнами.