Проте полишмо це на якийсь час. Чеченці мої відмовилися від Блоха з невідомих причин: він був гарним хазяїном, завжди відрізнявся порядністю у тому, що стосувалося грошей, жінок і горілки. Цьому він навчився у дядька, що все життя пропрацював у торговельній мережі, проходив у одній сорочці двадцять років, вітався виключно з Арнольдою Бухгельдівною, продавщицею і німкенею. З нею ніхто не вітався, бо вона фашистка і зрадниця. Дядько Юхим після ранкового моціону робив велетенський гак — проходив стару занедбану ливарню з чорними виваленими вікнами, потім його виносило на широчезну вулицю, просто під липи, що слинили добру половину літа прямо людям на плечі. Він ішов і ні з ким не вітався. А день його, найчарівніший день, починався кожної середи, коли дядько готував собачатину для хворих своїх легень. Туберкульоз. Від цієї хвороби він іноді навіснів щодо жіночої статі, але так, загалом, тримав себе в руках. Ми мешкали в одному будинку, подібному до барака для військовополонених або довгої свиноферми. Дядько жив окремо, там, де колись була комірчина крамаря. Крамаря розстріляли німці за сховане золото. Крамар біг вулицею з велетенським лантухом, напханим червінцями. А потім його побачили, всього заюшеного, з тим-таки лантухом: він притискав гроші до грудей, а кров рвалася з голови короткими фонтанчиками. Він ще був живим, але чомусь ніхто не захотів йому допомагати. Тож дядько мешкав у крихітній комірчині з одним вікном майже під самою стелею.
Дядько хворів ще й на «гімерой». Назву цієї загадкової хвороби повторювало ледь не два квартали — донизу і догори. Дядько людина набожна, але балачок про душу, про потойбічні світи, про ще якісь там апокаліптичні явища він ніколи не любив. Він був, напевне, тією людиною, яка вірила точно у титли закону, або просто до нього не пристала ота вся гівняна віра нашого народу в забобони. Дядько вірив у своє діло. Він не говорив і такого, а видавалося, просто жив, заклопотаний своїм «гімероєм» і сухотами. Кажуть, він страшенно не любив речей, а особливо коли перебирався з місця на місце, де бував і де йому доводилося жити. Єдиний предмет його захоплення і поваги — це витяги з Карного кодексу України, що він засклив, взяв у гарну рамочку і почепив на стіні. Як вже згадувалося, то мешкав він у кімнаті навпроти. Сухий кашель, матюччя. Ніяких розмов, ніяких скарг. Маленький обскубаний грифон з жилавою шиєю, обкрученою синіми набухлими венами. У вихідний день він ніколи не зачиняв дверей, а сидів у дверному отворі, весь у холодній тіні, купаючись у пилюці, що нею сонце бавилося крізь тріснуту шибку; він сидів спиною до нас, розкарячивши ноги, потім раптово зводився, знімав штани, наче не помічаючи здивованих поглядів вуличної шантрапи, що заздалегідь приходила подивитися на таку-от дивину. Дядьків «гімерой» плутали з сифілісом. Це було темою розкішних таємничих розмов, коли холодний зимовий вітер стугонів у шибках. Тож дядько демонстративно знімав штани, виставляючи свій зморшкуватий курячий зад, якось дивно присідав, подавшись наперед, згинаючись сам, відстовбурчуючи свої гострі коліна так, що сині яйця теліпалися між стегон, потім безпристрасно поволі засовував свого костирлявого пальця між половинок, у чорну діру ануса. Грифон тобі, канатоходець над проваллям часу і пороку. Потім він кректав, смачно сьорбаючи губами повітря, прокручуючи ліворуч і праворуч пальця. Так кілька разів. І говорив невідомо до кого: «Гімерой! От, падло, таки гімерой» — ці слова він повторював кілька десятків років, доки його не забрали до Полтавського централу за розтрату, і він повісився на шнурку від бандеролі, що вже передав до тюрми його небіж Блох. І всі мешканці, ось ці цікаві паскуди, що піддурювали вихідними своїх чоловіків, потроху підсипаючи до борщу щурячої отрути, і їхні чада збиралися біля дверей, початком хитро й боязко виставляючи писки, вертячи зіньками, а потім, давлячись, перлися і ледь не стромляли носа у поверхню білого унітаза, обляпаного блідими плямами крові. Вони задихалися від захвату, наче велетенські рибини, які не знають, що ось-ось потраплять під удари найпотужнішого гвинта. У них палали очі, ворушилися жовті від збудження язики, аж липка слина збігала на підборіддя. Пацанва просто верещала від захвату — маленькі нікчемні кровушники, що вродять не одне покоління вбивць за покликанням. Ну, у кожного свій хліб, а совість не кожному потрібна. Як індикові крила.