І дядько, байдужий до людської думки, поправляв штани, затим хазяйство, розвертав бліде до зеленавого обличчя і говорив з єхидним пафосом, смакуючи кожну фразу: «Шкода мені вас, ішаки, але хрєн з вами!» І навіть доктор Павловський, що частенько заходив на чарку до дядька Юхима Блоха, говорив великомудро, що ото в нього від вічних нервів, від невлаштованого життя: тут доктор завжди робив дуже розумну міну, бо вже був дуже п'яний, але напускав на обличчя такий вигляд, мовби таки щось розумів у поведінці дядька Юхима. Дядько взагалі мав крутий норов, але доктора слухав з превеликим задоволенням, навіть з хтивістю в жовтих очах. Ніщо так не дратувало дядька, як пси або обласна ревізійна комісія. Ще дядько не любив людей, так говорили. Але навряд чи це правда. Думаю, що чоловік жив за іншими законами, там, де глибока тінь ховає зморшки, печалі, добродійства, і тільки один Господь сподобить перед смертю його. Його навіть шкода, бо коли ми дивилися, як він самотньо мандрує під дощем, то нічого вже й говорити. А псів він не любив тільки з однієї причини: лікарі приписали йому вживати собаче м'ясо і лій. Дядько жер його тоннами, але нічого не допомагало. Він ригав тим салом, і місяцями від нього смерділо псятиною. Дядько весь час поривався перестріляти усіх псюг, що скавуліли, рвали шерсть за ґратчастим вольєром, але хитрому докторові вдавалося припинити це безчинство. Осоловілий від самогону, доктор знову натякав на холостяцьке життя, а дядько поривався дати йому в писок, бо його діймало одне: ревізії. Дядько важчав за столом, дивився на синій квадрат вікна і говорив, що треба знову робити революцію і його замучив «гімерой». Потім протирічив собі, випускаючи щось на кшталт: віслюче життя, йолоп завжди думає про революцію, а не про те, як зробити краще так чи по-інакшому.
Людині не варто чогось забороняти; тільки-но вона скуштує самої заборони, як тільки вона почує її смак, то її неодмінно потягне у ту невідомість, нехай там клацають велетенські ножі гільйотини. Ось доктор. Ця сволочуга практикувала на абортах, на тоді заборонених. За три роки його існування в нашому містечку ім'я Павловського обросло такими невиданими чутками, таємницею, що в порівнянні з ним Рокомбаль — недоносок і вишкрібок. Але вони чомусь сходилися, дядько Юхим і Павловський, хоча одне одного ненавиділи. Доктор з іншого світу, наче неіснуючий в уяві фантом, нікому не потрібний, враз набирає монументальності ката: люди полюбляють сцени. І тому, коли він робить вишкрібку Соньці Метлушенковій, то під його вікнами цілі юрмища цікавих. Маленькі падлюги, вони думали, що кров'ю повинні сходити тільки заради їхньої забави. їх виховала війна. Вони жили нею. їхні батьки пам'ятали війну, їхні діди жили війною. Війна і смерть стерли тендітні риси на їхніх обличчях. Вони мали аристократичний вигляд, але плебейська кров рабства давно текла спаленими венами. Людину перестала цікавити відповідальність, вона почала жити святом, йти шляхом найменшого опертя. І ми з Блохом через десять років бачили їх, ще молодих, але з витертими обличчями, наче нумізматичні монети, наче древні могильні плити. І ми не кращі.