Це була наймарудніша затія. Найдовша у часі, у затратах, у грошах. Блох довго підводив нас. Я один знаю, скільки нервів і здоров'я йому це коштувало, але він полюбляв вдавати з себе вельможу, зовсім безпристрасного, але пристрасть у нього одна, напевне одна — гроші. Можливо, щоб зненавидіти людину, мені треба начепити на неї те, чого не вистачає мені, але з усього було видно, що він прагнув світу, а світ поки що дивився на нього крізь пальці, як на велетенський гаман. Я не хочу дивитися на це, як на трагедію, я сам сповнений трагічного змісту і не менший егоїст. Рятувальний жест.
Якраз настав час повного затишку, бо капітал перестав надходити, і коли ми вже устаткували ринки, з точним графіком поборів, з рекетом, з торгівлею дрібними партіями наркотиків, аж до разового використання, сюди входила і нелегальна торгівля ліками та психотропними препаратами, шприцами, зарядженими саморобними порціями опію, і проституцію ми розподілили на ранги, включно з вокзальною, де жінку можна було придбати за дуже низьку ціну, але на п'ятнадцять хвилин, у вузькому вагончику, загнаному в тупик, використаному під будиночок відпочинку, а ще ми розбили на секції будинки розпусти, — одні зі збоченськими нахилами, котрі коштували непомірно дорого, на диво, вони мали найбільший попит, затим ми налагодили і ускладнили систему виготовлення фальшивих документів, паперових купонів, продовольчих карток, зменшивши продукцію до мінімуму, але ускладнивши і поліпшивши технологію виготовлення, обставини, а точніше, випадки і неприємності з Інтерполом трохи вплинули на зв'язки за кордоном, притушивши таким робом наркоторгівлю в широкому її спектрі, й прикрилося надходження до декотрих фондів, що більше спеціалізувалися на торгівлі людьми, дітьми і жінками; тому нам неодмінно треба було вишукувати нові надходження капіталу. Найбільше готівки нам давали ринки. Проте в країну на всі сто вкотилася інфляція. Фондові гроші не могли довго лежати на балансі, такі суми набагато перевищували уяву нормальної людини про надходження, тому валюта знову розтікалася на легальні або напівлегальні будівництва, на підкупи впливових осіб, бо кожен виплеканий майже тисячолітньою традицією слов'янський чиновник, той, що стояв на ієрархічній драбині, являв собою унікальний механізм по знищенню будь-якої нормально започаткованої справи, іноді він мав силу зупинити самого Президента. Практично гроші знаходилися в обігу.
Останні місяці мене прихопили монастирські справи. Вони виникли якось несподівано, зовсім по-дурному: органи безпеки почали буцімто цікавитися людом, що крутився навколо Пустині. Блох на той час згорнув усі види діяльності на території і навколо колишнього монастиря, що вже не називався монастирем, а тримав якесь бджільництво. Перший радник вирішив, що нічого особливого за територією не числиться, і прохання пана Блоха м'яко відхиляв, — я ж занурився у кокаїновий рай, купався у срібних мріях, займався вивченням психології тарганів та комашні. Але початок зими убив мої наукові досліди. І вони перекинулися в іншу царину.
Пилипович був одним з тих людей, що милувалися навіть кінчиком свого носа. Черево його наводило на якісь невідомі роздуми, і, побачивши пузце у дзеркалі, він міг півгодини простояти у химерній задумі. З вигляду це респектабельний мужчина, високий і гарний, а якщо завбачливо не розстібати жилетки та піджака, то черева його зовсім і не видно. Він полюбляв провадити довгі розмови про нещасне дитинство, вживав якнайменше багатокалорійної їжі, розмовляв тихим і приглушеним голосом, але з вуркотінням, з настановою. Тиха, можна сказати, боягузлива вдача його водила від однієї посади до іншої. Він мав невелику, якраз статистичну совєцьку сім'ю, але не вірив у комунізм, як ніколи не вірив у Бога, проте атеїстом себе не вважав, бо часом передплачував собі часописи найпоширеніших мормонських сект і в гніві, коли злився на своїх підлеглих, вергав мормонівськими притчами, що навряд чи мали якесь відношення до християнства, а до зачумлених аспірантів і поготів. Тож сумирний норов привів його до посади у якомусь там гуманітарному вузі. А що Пилипович мав романтичні нахили, то швидко написав кілька поем, пару десятків віршів. Так він хотів потрапити у вічність, говорили і терли злі язики. Проте плани у Пилиповича були меркантильніші: з роду бабій, він заманював красивим текстом зашмарканих початкуючих поетесок. У середовищі глибоко літературному його сприйняли як ще одного блазня. Тоді він подався кудись у мандри довгими чиновничими кабінетами; віддамо належне Пилиповичу — він мав залізну витримку і вмів жертвувати чимось. Проте останні одинадцять місяців Пилипович лишався ледацюгою, який займався тим, що мудрував, як урізати платню своїм аспірантам, щоб купити чергову колекційну порцелянову тарілку японського виробництва. Всі вони естети. Видається, зло починається з надто великого захоплення людством введеним у рамки поезії чи то мистецтва. Втім, це нашарування, ця благенька і тендітна ілюзія, як кола на воді, коли твоєму зору відкривалися довгі пропрілі коридори, де, знеможені розкішним життям за вікнами, нещасні аспірантки готові віддатися вам прямо тут або у прохлореному клозеті за тюбик імпортної губної помади. Але з холодним поглядом стоїка Пилипович спостерігав за ситуацією, чомусь фанатично переконаний, що земля, хоча б ця частина суходолу, тримається виключно на ньому чи для нього, йому ніколи не приходило в голову, що нічого в цілому для Києва і всесвіту не трапиться, не станеться, якщо йому передавить ноги трамвай десь на Контрактовій площі з вічним духом цибуляних чебуреків, або, навпаки, гепне на харківській трасі вантажівка, або ще якась інша капость скрутить в'язи за кутком рідного інституту. Ситі люди довго вважають себе вершителями людських доль. Ще довго, навіть коли їхнє життя полишене сенсу, а вивітрений дух заблукав у власних тельбухах чи статевих органах протилежної статі, та і не тільки.