Сабалов никав весіллями. Випити на дурницю в наших краях, як годиться, як і треба. Як належне. На одному з таких банкетів, куди забрів Сабалов у широких штанях, в крислатому капелюсі, де п'яний вдризк підполковник полтавської міліції, що весь час залицявся до Нонки, а та, кокетуючи, бігала між гостями і столиками в коротенькій спідничці, — трапилося те, що з гордістю будуть згадувати вурки всіх поколінь. Сабалов мало бачив. Він багато мандрував, але нічого не запам'ятав, окрім жіночих облич, жагучих ніг. Країни, міста, тюрми зробили з нього людину таємниці, мов велетенська масна тінь пробралася в його нутро. Він збуджувався тільки від запаху крові. Але щоб він мав ненависть до людей, то навряд чи то правда. Йому байдуже. Ні риба ні м'ясо. Ні холодний ні гарячий. Він — віддзеркалення дядька Блоха. Але щоб його роз'їдала ненависть… Навряд. З жінками у всіх негаразд. Навіть у жиголо. Але у кожного по-різному. Не думаю, що це пов'язано з жінками. Просто в Сабалова вповзла тінь. Нонка нагадувала, слугувала взірцем усіх жінок, яких Сабалов вилистував на сторінках іноземних глянсованих часописів.
На час рокованого весілля Кіт, або Сабалов, або Тхір, «відкоцав» тюремні нари три роки. Давали п'ять. Він у далекому Кустанайському на Новий рік зрізав верхівку ялинки біля пам'ятника воїнам Великої Вітчизняної війни. Поговорювали, що йому б намотали більше, але у чоловіка трохи з головою негаразд, тому і зійшлися на цьому. На «зоні» його тримали за шниря, не опущеного, потім за «відморозка», і в його обов'язки входило на параші опускати молодих хлопців. Під регіт паханви та вертухаїв Тхір давав їм імена: Люся, Лариса і т. д. Він мав і таке повноваження. Навряд чи йому це не подобалося, але не кожна людина має повноваження займати своє місце. Але задрипанця Сабалова скоро перевели в шнирі, а потім самого стидним чином опустили на параші. Бути сволочутою теж завидне повноваження. Люди заздрять, значить, на те є причина, — бути повноважним чогось такого, чого у них самих немає.
Нонка — вишукана пані. Навіть п'яна, вона по-сно-бістськи вертіла задком, відштовхувала короткою пещеною ручкою залицяльника. Граційно, наче мадам Помпадур, — задіваючи одвірки, вона подалася до озера, ніжно обіймаючи дерева, в схололу улоговину. Там і заночувала, сон зморив її під кущами малини. І тут, при свідках, з якими заклався, а повірені — три кореші по зоні, Сабалов заголив сукню і сонну взяв. Він хропів на ній, пускав соплі, кричав так, що було чути аж в Натроци. Чи вона нічого не пам'ятала, чи вдавала, але своє діло Сабалов зробив: ніхто так не відчуває задоволення, справжнього екстазу, як ті, що лежать на дні пекла; або мандрують туди без транзиту. Вони живуть тільки раз. Думаю, Сабалову поталанило. Він спробував райського блаженства там, де ніколи не буде. Ніхто не скуштує блаженства від земного життя, бо там, за межею, для нього не існуватиме. Тут їхній світ. Мені навіть думати про це не хочеться. Як і останнім часом про Будду.
І Нонка прокинулася в сутіні, з заголеною до пупа сукнею, вся в слизотинні. Вода важко шамротіла об берег. А наступним днем все містечко знало, що в улоговині вона займалася коханням з напівбожевільним Котьою: п'яна баба передку не хазяйка. Народ сказав: краще з Сабаловим, ніж з ментами. Різниця невелика. І тому Нонка, великосвітська дама задрипаного погорілого театру, яким є наше містечко, три місяці доводила, писала скарги, що такого не було, що її нахабним чином зґвалтовано. І подала до суду. Сабалов тільки розвів руками: нічого, мов, не знаю, імпотент, мовляв, і пустив соплі. Проте добрі знайомі Нонки: начі, полковники міліції, психіатри — запроторили Сабалова до божевільні, звідки він вийшов геть нормальний через три місяці й влаштувався до гицельні. А за тиждень до звільнення Сабалова в улоговині яру, де віком лежала чорна смоляниста тінь, на сучку висохлої шовковиці Нонку знайшли повішеною. Слідчий, молодий лейтенант, затиснувши пальцями ніздрі, доторкнувся до теплого тіла загиблої, в екскрементах. І криміналіст, і доктор затвердили факт самогубства.
Так Сабалов потрапив у святі мученики маленького провінційного містечка. Тільки один Блох, дядько нашого Блоха, сплюнув: «їх треба чіпляти на гілляку обох. Ту за мусорів, а цього, що він покидьок».
Мені доводилося не раз чути, як кричать люди, заготовані на смерть. Це не назвеш відчуттям. Я сам кілер, хоча з двома освітами, з приємним домашнім вихованням, з усім тим терпким непотрібним мотлохом. Але той день лишився десь на кривавому узбіччі свідомості, куди я інколи повертаюся пам'яттю все життя. Можливо, тому, що Блох мені часто його переповідав. Те, як Сабалов не забивав псів дубцем, ані різав. Тільки душив або вішав, маючи від того приховане задоволення. У кожного свої забаганки. Через багато років до мене дійшло: щоб убити людину, є безліч, набагато більше рецептів, надто вона хитра і розумна тварина. Можна язиком доконати кого завгодно. Тож Сабалов забивав псів за особливою методою. Чим дуже гордився. А дядько ласував свіжатиною або пив собачий смалець з медом. Сабалов зараз сидить під грушею на дзиґлі, показуючи своє простодушне вилицювате обличчя. Аби не хитрий вираз очей. У нього правильні риси обличчя. Публіці, народу таке годило.