Тут я почув голоси, подібні до шелестіння трави у липневий день біля прохолодної води, голоси, від яких хочеться відразу відбутися. Таке буває, — проходить людина, а ви уперто шукаєте на її обличчі знайомі риси, але, окрім сподівання, нічого не прочитуєте на лиці, де нічого не запечатано, нічого те обличчя не увібрало потрібного для вас, наповнюючи присутністю своєю вашу істоту порожнечею, полишаючи з незрозумілим питанням один на один. Це таке, коли вам насниться в дитинстві ангел-охоронець, а ви сплутаєте його з більшим. І по тій хвилині я торсонув за плече водія, але він уже вперто, скляніючи поглядом, нетерпляче затарабанив дверною ручкою, якийсь весь безликий, напружений до краю. Коли двері прочинилися, перед очима у мене спалахнуло, побігли люди. Потім червона маса завищала і зупинилася перед нами за кілька метрів. Четверо плюгавеньких арабів вискочили з червоних «жигулів». Всі в добротних шкірянках, тримаючи напоготові руки на обрізах, вони йшли повільно, але упевнено, такої упевненості надає страх, так ідуть, коли знають, що не запізняться ніколи, це не сміливість, це різновид боягузтва, коли штани вже не можуть бути мокрими, бо в міхурі не вистачає сечі. Вони йшли, порипуючи шкірянками з добре вичиненої шкіри, пограючи м'язами обличчя з дрібними прищами, пасучи мигдалевими пастушачими очима.
Два постріли, один за одним, рвонули над низьким по-весінньому небом, аж тоді перед очима у мене спалахнуло, і побігли люди, і водій, затріпавши руками, залетів назад у кабіну, тіпаючись, наче курка з відрубаною головою, хрипучи і пінячись кров'янкою на устах, кидаючись між кермом, важелями управління, далі вже котонувся гуркіт, один масивний гуркіт, що злякав брунатні клубки безпритульних собак, які спали, підтиснувши хвости, на каналізаційних люках.
Ми побігли через площу, крізь байдужі постаті людей, що ще не звикли до такого, напевне, все сприймаючи за кіно. Ми бігли до автобусів, Лізка раз по раз спотикалася, припадаючи на одне коліно. Тхнуло горілим. Араби пробігли кілька кроків, зупинилися. Я чув за спиною легкий холодок, а потім ми вже йшли за автобусами, розпихаючи переляканих людей. Я поволі наливався, люттю. Маленькі жовтопикі педріли. Я відчуваю теплий спокій, теплий вітер, наче хтось підтримав тебе в найтяжчу хвилину, а тобі всього шість років.
Це порожній салон автобуса, що гуркоче донизу, на Либідську, колишня Дзержинського; сонце стрибає мені в очі, маленька жовта кулька, ми лежимо лантухами на підлозі, а позаду заливаються синім світлом, розкидаючи сурми, міліцейські машини. Теплий вітер зі сходу. Я краєм ока ловлю, як відпливають, перехилившись на бік, набиті людьми автобуси. Водій свистить, наспівує, голосно сопе ніздрями. Йому здорово заплатили. В районі готелю «Мир» ми йому платимо, і він нас з вдячністю відпускає. Я спостерігаю, як налилося червоним його обличчя, шия, як потік нестримно з усіх пор піт; і ми підіймаємося, біжимо крутими східцями до кафе.