Вона тримається руками за трубу, а я намагаюся шматками її комбінації витерти засохлу кров на грудях. Вода холодна, гарячої немає, і Лізка тремтить тілом, закусивши губи. На лівій груді у неї два укуси. Я починаю відчувати відразу, і, дивно, Лізка перестає тремтіти, очі її округлюються, робляться широкими, відкритими кудись повз тебе, але спостерігають за тобою, дивляться на тебе, і вона починає тихенько, побитою сучкою, вити, вона кладе голову мені на плече і просить, щоб я швидше закінчував, вона не хоче, щоб я більше дивився на неї так, я бачу, як переливається в її очах невимовна заздрість до якогось неіснуючого, радше забороненого світу, що навіть водопровідна біла труба виглядатиме щасливішою за неї. Я починаю обтирати її тіло, а вона скімлить, закусивши до синього губу.
Ми вийшли затемно. Мороз брався на ніч. Сніг сипав, уже колючий, на лід, я думав тоді, що нас нічого не зблизило, навіть чужа смерть.
Ми ніколи не жили самою неминучістю трагедії; вона навіть гадки не мала про трагедію, аби мені того дня довелося її запитати, то неодмінно почув би відповідь, що десь по сусідству дешевший коньяк, які зараз жінки мають попит у чоловіків, чи навпаки, аж через півгодини, позіхаючи, вона відкинеться на спинку крісла, подивиться на присутніх тягучим поглядом дівиці, що розміняла всього другий десяток, а сама дійшла вперто його середини, і аж тільки тоді похопиться, що так вона довго не могла позбутися запаху, сукня за триста баксів як коту під хвіст, але цього не трапилося, бо подіями ми керовані у тій залежності, наскільки вони лежать у площині нашого життя.
Падав сніг. До десятка ліхтарних сонць плавало у синій кризі ожеледі. Ми бігли під будинками, геть темними, в місті, що поглинуло запахи і звуки, тільки мовчки підходили, відходили трамваї, поглинаючи чорні пуцьвірінки людей, що іноді зривалися на протяжну, але кволу лайку: за весь час вона не видавила з себе і слова, тільки переставляла ноги, чиркаючи каблуком по тиші, ковзаючи поглядом кригою, вся в ліхтарних сяйвах, так, що мені вже зразу не захотілося повертатися назад, хто його знає куди, і коли в повній поночі над нами пролетів літак, я почув себе мізерним, зменшеним у тисячу разів, і у мене тільки статевий орган, імпортна «пушка», невідома кличка і жінка, тепла і ніжна, ну, достоту, як зоопаркова змія. Літак підсилив нашу самотину. Можливо, було щось більше. Лізка зупинилася проти чорної ями, що потім виявилася простим лісом, і я побачив, як болісно смикаються її губи, намагаючись щось видавити; я, напевне, помилявся якусь хвилину, але лютий життєвий оскал, що пропік двоє зелених, зараз жовтих від ненависті очей, спазматично натягнуте горлечко з синіми венами: ліхтар гойднувся вліво, вправо, вліво, вправо, аж потім з бряцканням, гуркотом, якого вистачило на все місто, гепнувся додолу.
І вона закричала пронизливим голосом, що йшов десь ізсередини, що проклинав усе на світі, а зупинився, як пуки розпечених осколків, пущених з жерла людської безпутності: «Я хочу жити! Я хочу жити!» Більше нічого. Тут нарешті за стільки днів обізвалася рація. Блох, його рівний холодний голос, обізвався десь з глибокої тіні. Перед нами лежала чорна прірва лісу. Я задихав п'яно, наче відчуваючи холод втрати; я задихав тяжко і легко, напевно, востаннє відчуваючи, яке може бути легкокриле людське щастя, як воно швидко звітрюється, підкоряючись Провидінню чи його теж невидимому опоненту; і вона закричала вже в рацію, але намарне, — вогник згас, і переді мною прірва, прірва і нічого. Блох сказав, щоб ми добиралися до метрополітену, обминали темні місця, таксі. Тільки метро. Де найбільше міліції.
І вона продовжувала кричати, ковзаючись гострими каблучками, вона лаялася відповідно своєму рангові, а я в поночі, промерзаючи лисиною, складав свою безпутність на тендітні плечі цієї жінки; вона верещала те, про що я боявся сказати сам собі, але час невпинно вимальовує на мені свою маску, своє відображення і моє власне обличчя. Хіба завжди такі бувають збоченці. На вигляд я справді набагато респектабельніший, ніж радники, прем'єри, і маю владу, темну і приховану, набагато більше, ніж вони. Вона кричала, щоб я її зараз, ось зараз, тут трахнув, бо вже ніколи її не отримаю, бо вона віддається на все життя на олтар пану Блоху, вона покривила губи і по хвилині сміялася. Я злякано обертав голову, оглядаючись на червоно-чорне кушпеління Сталінки, крутив головою на шпиль Національної бібліотеки, минаючи приспаний нікчемністю «Букініст». Колись, коли я був злиденним студентом, цей задрипаний магазинчик став вершиною моїх мрій. Все непостійне в людині. Тому вона так часто плює на небо, що воно на місці, що воно непорушно стримується, що воно завжди нудне і стабільне. Ілюзія тільки підсилює отруйність нашого життя. Ми вимагаємо любові не від тих, від кого треба, ми хочемо, щоб індики літали, а кати не страчували, а в самих нас руки не просихали від крові, аби тільки люди мовчали. Закономірність: не дотримуватися самому закону, але вимагати його від когось іншого. Так ідуть у сексоти, на державні служби, я їх бачив, мордатенькі рудоволосі або чорняві хлопчики, що їм задницю мами присипали присипочкою в дитинстві, а вони позакуттю підстерігали своїх сестер і підглядали за ними у лазні або в туалеті.