Вона йшла і не хотіла зупинятися; вона йшла, вимахуючи по-школярськи руками, скинувши шубу, прямувала повіддалік мене, вихляючи стегнами і сідницями, а я плентав позаду; мені треба було зробити те, що я колись пообіцяв і що вона з диким ляком, іноді, віддаючись жіночій інтуїції, вичитувала у моїй поведінці, але мої обіцянки щодо кулі між ноги чи кудись туди, у те таємниче жіноче царство, завмирали, але, напевне, ще і тому, що я живився тупою скотською ілюзією, наче ми справді разом повернемося і побіжим у чорний ліс, як Тристан та Ізольда. Романтика світить усім божевільним чи божевілля світить усім романтикам. Чого їм і щиро бажаю. Напевне, наші вожді всі романтики. А так, крок у бік — Гарсія Лорка або Віктор Хара; про останнього ніхто вже й не чув. Чилі, кокаїн, сифіліс, комунізм. Вже інші претендують на краще життя.
Тут Лізка зупинилася, зовсім вульгарно задерла сукню, розставила широко ноги і помочилася; я дивився, то викидаючи з nop потоки поту, то сохнучи, наче на спекотному сонці, як грають під ніжним жиром її м'язи, а широка смужка найприродніших у світі екскрементів, сходячи клубочками пари, тече до Національної бібліотеки, а вона, курвисько, поправляє сукню, кидає на мене лукавим жовтим оком: «Ось так… Ходім, а то застуджуся, нічим буде заробляти гроші. Ха-ха-ха!» Все для мене закінчилося; іноді людина говорить, що все стало на свої місця, набрало первісної форми, подальшого існування, але я сказав точно, тут нічого не лишилося: вона перехитрувала мене, а я міг зігріти її своєю ніжністю; я навіть не полишав надії в метро, коли вона ахнула, простягаючи руки до перекупок, які торгували квітами, її вразила різноманітність, їй вдарили в голову запахи, і очі горіли дивним блиском, таким, як тоді, коли жінка справді хоче тобі віддатися: погляд байдужіє, переноситься кудись в розкоші її світу; а потім, трохи пізніше, в метро, вона закричала, дивлячись на мармур, що відбивав червоні знаки, цифри лічильника, і все набирало вигляду крові. Тоді вона змарніла, упала мені на плече й спала до самої зупинки, аж коли нас підібрали блохівські охоронці.
Тому-то я зараз і згадую все, навіть більше, ніж усе, бо бачу, як вона мечеться коридором і кімнатою, чекаючи на Блоха, але більше заглянути їй кортить у невідомість, вся віддана вітрові порухів, вкинута в пекло чужих думок і загадок: Блох починав брати чуже і своє життя, але вже без Лізки і, напевне, без мене, але у мене досить розуму, щоб дограти останнє, що я вмію. Я знову просто підкупився ілюзією, але напевне вже знаю: ілюзія щезла. Я бачив кінець. Тому жінки всі неповноцінні. Прийде час, і я буду назавжди позбавлений задоволення роздирати власні рани, я буду позбавлений пристрасті, як євнух яєць, я байдуже поглинатиму плоди для когось райської насолоди.
Вона стояла з таким виглядом, як біля Національної бібліотеки. Я роз'ясняв Пилиповичу, порозкладавши сегменти, кольорові сегменти тої фотокартки, дороговкази його інтимного життя. Він завченим жестом хотів ухопитися за серце. Секретарка у тому кутку розпачливо зойкнула, але нічого не лишилося їй, як відчиняти сейф, витягати слоїка з ліками, а з Пилиповичем трапився початком невеликий припадок, затим пролунали кроки, ті кроки, що я ніколи в житті не сплутаю, якийсь дивно щирий сміх від людини, котру ти вже забув, як вона взагалі у житті виглядає. Крик: «Кловський! Кловський! Ти знову мене врятував…» — і Блох ввалив під супроводом охорони, на чолі з радником, який нюхав якусь гидку з вигляду квітку, а радість розпирала їх обох, а радше Блох вдавав; проте радник щиро розставив руки і кинувся обіймати Пилиповича. Вони обійнялися, секретарка охнула, сіла і збуджено завовтузилася на стільці.
За давнім звичаєм вони довго пили. Потім Пилиповичу і раднику, що кинулися стрибати, ригати, мов віслюки, нарізати гопака, закортіло проституток; вони декламували велетенські віршовані послання один одному, намагаючись якось закинути своє черево на розкарячену оголену двадцятилітню діваху, що, зачувши слово «проститутка», чомусь стала перебирати на свою особу, але радник залив початком одній, затим іншій вина в горлянку, і вони заспокоїлися, обійнялися та й поснули. Віщі сни маленьких кассандр, — завтра вони підуть підкоряти свій кишеньковий, нікчемний світ, без жаданого затишку. Лізка сиділа осторонь, зрідка вставала, повзаючи ліниво у широких сизих полотнищах диму, серед купи голих аспіранток, з голими спинами, кругленькими сідничками, і вона їх копала ногами, шиплячи крізь зуби, а радше вишкіряючись на свою несправедливо складену буцімто долю, але вона зараз найменше думала про щось суттєве; вона, як кожна сучка, відчувала втрату, і вона нюшила, інстинктивно шукаючи своїм чуттям те, що давно пішло. Американець вже забувся вві сні, дрімав голий, з одвислим черевком, з якоюсь студенткою, і дуже розсмішив повійок, які ввалилися не знати чого, вносячи мороз, запах дорогих справжніх парфумів, тхнули квітами. Вони дріботіли оббльованою підлогою, скандуючи якісь гасла, дуже вродливі. І Лізка стояла посередині, припавши на ліву ногу: зламався каблук. Блох тільки світонув оком і пройшов через купи розпарених тіл, голосно хряцнув дверима. Лізка кволо, наче спросоння, пішла за ним.