Тому я вибрав Бокіна. На тобі — Ціцерон. Новітній проповідник пекельного майбутнього. Говори. Дізнаєшся. Я навіть не починав здалеку, а сказав прямо Бокіну: ти на три дні будеш новим українським королем. Круль. По-польськи. Хоч вони нас «кабані» кличуть.
Але я сказав, що на три дні він хай полишить своє сторожування, бо, не інакше, кінчиться для нього дуже сумно. Бокін здивувався і запитав мене: а чому я повинен бути українським королем, а не польським, югославським, англійським? Який сенс брехати так, що воно шито білими нитками. По живому видно. І ми зійшлися на гетьманстві Розумовських чи Родзянків. Проте Бокін сказав, що офіцери навряд чи поведуться, вони всі білогвардійської армії лахміття, а малороси їм не рівня, значить, пан Кловський нехай шукає щось інше. Насамкінець дійшли висновку, що ми принесемо йому папір Романових. Справжню довідку йому з дому Романових, що кілька представників навіть з цього роду підтримують кандидатуру, підтверджують особистість сторожа Бокіна, або точніше — комунального працівника. На тому й закінчили. Бокін отримав аванс і подався до перукарні.
Загадковість людської психіки криється у глибинах її потреби. Тисячу разів проходив Бокін вулицею під широкою вітриною гастроному, де розташувалося затишне кубло офіцерів у відставці, великих вболівальників за слов'янську спільноту. Не допустимо хохлолізації Малоросії, геть жидів, спасай Росію. Й таке інше. Але вони достобіса могли. Триста років імперії навчили їх жертви. Хоч і алкогольної, але жертви. Жертва всяка буває, але важливий кінець. У нашому щасливому кінці я не сумнівався. Тому Бокін, повертаючись із перукарні поголений, пострижений, зайшов і виголосив промову. Він говорив про Великоросію від і до, аж до Сахаліну і до Константинополя; він говорив про загадковість слов'янської душі, про колонізацію, про… Словом, вони всі встали і в один голос заревли: «Віват! Віват! Віват!» — це навіть мене захопило.
Не треба, щоправда, легковажити і вважати, що в кав'ярні, поближче до «Макдональдса», збиралися самі армійські кретини чи половина таких; треба думати, що там аж кишма кишіло тиловими щурами, штабними сволочугами, писарчуками з гомосексуальними здібностями, атож — здібностями. Там купкувалися люди знаючі, осяяні науковим сяйвом, які тямили ціну психіатрії, написали кілька гросбухів докторських, а вгробили тисячі три народу, рівно стільки, скільки вклав цар Микола під Барановичами у Першу світову. Більшість з них розмарніла від неприкаяного життя; вони потребували прогресу в їхніх збіговиськах, де з кожним днем інфляційного буму ставало так незатишно, сіро й убого, що навіть царські гімни звучали, як зеківський блатняк. Напевне, індивідуальний сенс існування. людини зовсім не у вірі, а у тому, наскільки вона в будь-який інший момент готова зрадити віру, напоумивши власне сумління, що віра створена для неї, переконавши себе, що далі легше буде перетинати широту життєвого простору; зрадити віру — це чомусь особисте, що ніколи для створіння не стосувалося Творця, і людина ніколи нікому цим не поступиться. Навіть стоячи біля прірви смерті та пекла. Навіть тоді вона завзято плюватиме у морду ближньому, звинувачуючи когось, тільки не себе. Діряве сумління — це теж аксіома, але до Бога вона не має ніякого відношення. Від цього смердить іхтіолкою у сифілітичному відділенні або крематорієм. Я й не знаю, що ліпше.
Цілих три дні кипіла, наливалася патріотизмом, долітала георгіївськими знаменами гульня. Пан Бокін, нащадок сім'ї Романових, кидав полум'яні гасла, підтверджуючи їх цупкими зеленими купюрами. Третім днем, коли мізки повичахали, то чоловік з двадцять, ревучи у віхолу гімни білогвардійської армії, царського Семенівського полку, завантажувалися у довгі білі рефрижератори, палаючи бойовим запалом, надихаючись наснажливо духом перемог, і мчали у ніч, мчали у невідомому напрямку рятувати те, що лишилося від їхньої батьківщини. Холодним лютневим днем ми вирішили проблему. Так осоловілих, розбурханих, готових до великого духовного подвигу, п'яних у смерть офіцерів звозили до Пустині, їх швидко, зі знанням справи, пороздягали, і вони стовбичили голі у довжелезному, прокуреному вугільним брикетом коридорі, тверезіючи, чекаючи на автомати, на кітелі й парабелуми, а отримували пошматовані й прохлоровані, перештопані монашеські ризи. Ще день вони ходили, ошелешені, малими дітьми продовжуючи грати, захоплені гарною, чарівною хвилею романтики, розводячи балачки про Плотіна, Платона, Маркса, Муссоліні. І ще невідомо про кого вони розводилися. Навіть початком вони раді були, що їх не відправляють на фронт, на війну, не готують до чогось миттєвого. Вони відпочивали у тих ризах від п'янок, роздивлялися. Вони поволі ознайомилися з людьми, але скоро ударили морози, і троє чоловік замерзло дорогою, коли бігали за самогоном до містечка. Три дні вони тягнули сумних траурних пісень. Потім зчепилися битися. Ця банда трутнів, горластих, забзділих, вже блохастих, вони вишукали якогось єврея і довго товкли його, доки той не повісився, а коли прохмеліли, то побачили, що то зовсім не юдей, а їхній брат, юдей їхати сюди і не думав. Тоді вони надумалися тікати, але наша охорона швидко повернула їх. їм показали папір, що вони підписали, і сказали, що вони повинні триматися закону, а хто не буде, той нехай забирається геть і здихає у місті з голоду. Вони вешталися в рясах, роздумували, покурюючи цигарки. Під Новий рік ми понаганяли туди рабів, і офіцери почали керувати будівництвом. Офіцери пропили перші кубометри лісу, а коли побачили, що цей бізнес має попит, то почали вирубувати справжній ліс, що круто обступав озеро; звиклі до жіноцтва, вони зманювали молодих дівах, і скоро про скит почала ходити недобра слава. Щоб якось урівноважити ситуацію, мною був відшуканий монастирський устав невідомо якого року, що радше говорило про його міфічність. Виставили царське пійло. І патріотична сила піднялася ще вище, ще дужче, ще міцніше стиснулися щелепи і запалали очі. Ховайтеся, кретини Президенти. Привели кількох, здається, двох, монахів. Маленьких монашків. Монахи дрібненькі й вугруваті, з рачачими очима, зеленими обличчями. Вони пищали, а не хотіли працювати у колгоспі, маленькі й затуркані. Вони повитягували требники, молитовники, стихарі й почали вичитувати. Химерні примари з розколошканими білогвардійськими бородами повиповзали з сараїв, плутаючись у дірявих і засмальцьованих рясах, мудро і волооко споглядаючи за дійствами маленьких монашків. Колись, за легендою, тут божевільним і біснуватим робили вичитку молитвами. Мені доволі довго довелося помарудитися в архівах, доки я натрапив на щось подібне. Там зазначалося, що біснуватих вичитують, коли місце ніколи не було осквернене світськими розвагами, непристойними срамними гульбищами упродовж ста років, а самі монахи повинні витримати щонайменше річний піст; а на додачу до всього, навколо повинна стояти отетеріла пустинь, сорок на сорок кілометрів. Хитра арифметика, якщо вірити, а якщо ні, то я певен, що якийсь хитромордий чолов'яга понавикручував і понавигадував законів раніш за мене, а я лише бездарний епігон, котрий наважився поставити експеримент. І тому, коли маленькі, задрипані, занюхані, перелякані монашки повитягували з шитих кооперативних торбів потріпані псалтирі та почали вичитувати над головами двох кретинів, що порубали за пляшку сивухи своїх родичів, то ця банда ледацюг повистромляла зі свого сховку поросячі писки, з двома-трьома волами. Вони купою нагадували синодне зібрання або якусь дуже маловідому секту розкольників чи купи зеків зі своїми напівголубими шнирями. Вони відригували, пускали гуляти гучні вітри, заглядаючи краєм ока у роти ближніх, що повилазили майже на чотирьох з напівфанерних, оббитих жерстю і толем хижок. Доки монахи верещали проти вітру, вони справляли нужду відразу за кілька кроків, не криючись, і місцеве населення, що не звикло до таких інсценізацій, повідкривало роти зразу на два фронти. Словом, задоволення додалося. Всі гмикали, буркотіли пузами від надмірної цікавості, наче хто їм повернув безкоштовний цирк часів Йосипа Сталіна. Потім вони грали у чехарду, попідтикавши ряси, стрибали один через одного, здобрюючи такі ось трюки мутним, аж білим самогоном. Повпивавшись, вони вертіли задами, як хрещатинські шльондри. Естети, четверте покоління, якщо рахувати від взяття Зимового, четверте коліно інтелігенції, що несподівано захворіло на дворянство. Вони кокетливо ворушили губами, чмихали ніжно і зазиваюче носами, декотрі просто плавали, нанюхавшись кокаїну. Це дійство, цей спектакль, що складався з двох монашків, приваблювало їх як естетичне явище. Вони вже починали подумувати, як з цього витиснути гроші. І таки вирішили, що це може дати неабиякий прибуток. Обездолені світила вишиковувалися в ряд. Інтелектуальний труд не передбачає рубку і повалку лісу. Тому вони навіть пропустили обідній відпочинок, забули про самогон і карти.