Кловський говорить, що їдемо. В його черепі, голомозому черепі, старанно виголеному, ворушиться думка, тисячі думок, як у проститутки, що намагається зіскочити на берег і розпочати нове життя. Десятки думок роз'їдають його сіру речовину. Мені робиться страшно.
Я тільки дивлюсь, як обриваються з неба в синьку вікна, відлітають птахи. Останні роки він не володіє собою. Кловський одягає сонцезахисні окуляри. Торохкотять бамбукові завіси. Світло рветься, опадає крізь круглячки, але як на похороні. Нічого гарного. Тут тільки побачити можна її прозорий погляд. Зелений, винуватий, втомлений. Погляд людини, що дивом вискочила з петлі. Вона зараз відчуває якусь невловиму зміну в своєму житті. Але це ін'єкція, нічого більше. Можливо, це хвороба, що затягнеться трохи найдовше. Вона чує, як гудуть її кістки від утоми. Від незатребуваного материнства. Коли з'являється вона, у його драглистому тілі переливається лють. Він говорить, що нічого вже не зупинить падіння світу. Але навряд чи світ здогадується про його існування, як і про існування пана Блоха. Кловський одягає сонцезахисні окуляри голубого кольору.
Прийшла Лізавета, принесла запах розкошів, зів'ялих квітів. Тільки зараз починаю розуміти її вроду. Це врода усіх повійок: врода зірваної квітки. Так говорить Кловський. Він буває банальним. Ми їдемо широкими вулицями в квітневій мряці, з думками про розпачливий і нікому не потрібний погляд Лізки. Але за кілька кварталів Кловський зупиняється і говорить, щоб я повертався назад, щоб я наглянув за Лізкою. Так треба. Він роздратований до краю. Його не бере навіть кокаїн. Справи кепські. Але він уперто говорить, що відвезе Блоху «дерев'яного» чоловіка. Я здогадуюся, що він хоче зробити дорогою. Чоловік полотніє, підтискає ноги. Але Кловський завбачливо пристібає кайданками його руку до сидіння. Я виходжу в квітневу бовтанку, ловлячи і тримаючи в собі заздрісний і розпачливий погляд чоловіка. Але все обійшлося. Кловський заїхав дорогою до знайомого аптекаря, вколов собі конячу дозу морфіну і вже наприкінці дороги навіть здивувався, що чолов'яга прикутий кайданками. На цій справі Блох заробив чи не найбільші гроші за весь час.
Людка чекала на весілля. Маленька безрозмірна стерва, що в дитинстві разом із солодким пожирала свої екскременти і соплі. Вона довго і впевнено конструювала модель великого нещасливого кохання, тому цей період у неї проходив доволі повільно, кволо, за балачками з родичами, сусідами або на кухні, де вона в неміряній кількості пожирала торти, пироги, тістечка, смаженю, печеню, всілякі кнедлики, пундики, котрі, на мій превеликий подив, готувала сама. Мабуть, то справді була любов. У Людки знайшлася неймовірна кількість кулінарних книг, домостроїв; до цього списку входили всілякі порновидання з досить сентиментальними, але мало сумними історіями, більше вони демонстрували щось зовсім не з області людських взаємин; ще у неї знайшлося багацько часописів з різними модами, і у дражайшої сестрички з'явилися шикарні капелюшки, шляпи, циліндри, сибірські шалі. Але вона виходила якась прицюцькувата та й годі. Колись давно ми мешкали на Борщагівці, неподалік вулиці Сосніних, де вічний перший швидкісний трамвай, гумово набитий людьми, таранив чисте і високе небо. Іноді безлюдного липневого дня, коли золото сонця кипіло під ногами, чисте повітря рихтіло від бджолиних роїв, видно світлі плями будинків. Весь час біля нашого будинку проривало каналізацію, вона якимось дивом була зв'язана одразу з кількома робітничими гуртожитками. Витягували черевики, навіть трупи собак та котів. Сусіди роззявляли роти, жадібно втягуючи нові запахи, в очікуванні людського трупа. Кожен бачив сусіда. Може, ворога. Може, Президента. Бо цей народ вивчили, що у всьому винен Президент, а не вони. Завидна переоцінка власних можливостей. Запахи поволі за цілий день стікали у забетонований цирк, з будками, з лотками, де можна придбати неякісний пральний порошок, помаранчі, гидке біле м'ясо. Ця вирва нагадувала яму на Севастопольській. Туди ми перебралися по смерті діда. Дід, ветеран трьох воєн, а можливо, жодної, іноді, доки його не розбив параліч від щоденного вживання денатурату, що його порадили старому його кореші, щоб продовжити життя або прибрати радикуліт, приїздив голими осінніми днями, протруєними запахами осінніх яблук, раннього осіннього, вже без грому, дощу. Я пам'ятаю сизі дими і запах спаленого листя. Більше я нічого не можу пам'ятати.