Того ж літа у пана Блоха почалася нова епопея. З Бокіним. Бокін, колишній сторож, що ходив у мішкуватому бельгійському костюмі, чисто тобі карикатура свого хазяїна, тобто Блоха. Він, напевне, отримував від того неабияке задоволення. Того літа про Блоха поповзли серед його ж таки братви неприємні чутки, що він починає затискати гроші. Кловський найменше перейнявся. Він тільки і слухав, як гудуть у небі літаки, розриваючи, розкидаючи кутками тишу. Коли людина випірнає з тиші, а тим паче, коли вона вискакує хоч на раз з тіні, неодмінно її обкладають з усіх боків. Або приходить час. Невблаганний страшний час великого протистояння. Мені один священик, колишній, говорив, що розібратися треба нарешті, з ким ти. Тоді стане легше. Навіть горіти легше. Навіть здихати легше. Непостійність добиває чоловіка. Проститутки кричать не своїм гласом. Непостійність — це смерть, а в один час рух, зміна всього будує світ. Пропорція. Докласти треба розуму. У нас його не вистачає. Декаданс. Кловський тягнеться за іншою порцією наркотиків. Він перейшов на якісь складні, з назвами хвостатими, наркотики. Він не вживає більше дитячих доз кокаїну. Печальний погляд його карих очей почав сочитися гноєм. Він протирає запухлі очі шовковою хусткою, з вензелями, з власним портретом. Останніми часами він почав занотовувати думки, наголошуючи, що обов'язково, обов'язково в цьому житті, коли він перевтілиться в якусь там істоту, чи, може, самого Будду, то його записи влаштують справжнісінький фурор. Наркотики зробили його переконаним буддистом. Лізка приходить рідко. Вона зараз зайнялася реконструкцією борделів. Вона відчуває небезпеку, але не так гостро, як сам Кловський. Від нього вона йде. Блох, у крайньому разі, покине Лізку, а Кловський вигадав цілу систему. Блох пасивний вбивця, але коли виривається зі справжнього пекла своїх справ, він іноді буває гуманним.
Більшість людей не хоче помирати і жити самостійно. Вони завжди когось кличуть. Людина така нікчемна в житті, що іноді боїться пройтися від зупинки до зупинки. Тому в коло своїх інтересів, в коло свого крихітного світобачення втягує одуховлені та неодуховлені предмети. Так трапилося з Блохом і моєю сестрою. Весілля призначили на початок грудня або на самий Новий рік. Блох пройнявся символізмом. Він, напевне, хотів почати справжнє життя. А наша принцеса його боготворила, але це не заважало їй бігати до арабів, на ринок до Бокіна. Я певен, аби в цій історії, а для мене це куца історія і не більше, то аби в цій історії затягнулося трохи довше, ніж воно вийшло насправді, то всі негативні моменти були б використані Бокіним, його оточенням, оточенням Кловського і самого Блоха; все використовується, що може зіжерти вогонь власного безумства. Найбільший міф на землі після побрехеньок про героїв Еллади, це, напевне, брехня про людину; іноді, короткий час вона примудряється прошкандибати цим життям з досить вульгарним виразом, але ніяк не виходить пройти так, як задумалося; її турбує невідомість. Я знавав одну жінку, вона займалася чимось тим, що у народі називається виживанням, а коли з нею траплялася біда, вона говорила: «Як це вони могли зробити зі мною… Це ж я…» Звісно, ти. Проте смерть теж не любить ходити одна.
Блох поволі виповзав із тіні. Суспільна реакція на таке дійство була досить кисла. Ну, хто там ще такий. У сірому піджаці, у погано відпрасованих штанях. Чомусь так заведено у світі, що людина приречена жити в одному місці, як скотина, відправляючи всі свої негаразди, як і екскременти, під себе; вона, як худобина, дивиться на світ пустими очима. В цьому є доля трагізму. Такі очі я бачив у навколишньому. Найбільше я боявся бачити Лізчині очі. Людині потрібно бачити на очі щось, щось вичумлене, таємниче, гірке і солодке. Вона не потребує на свій апетит святості, їй потрібне те, що руйнує. Святість до того чиста, що часом її не помічаєш. Тому непомітне справжнє кохання. Але я починав дорослішати, розуміючи, що шматок яловичини, добірна порційка коньяку коштує, щоб заводити весь цей цирк, танок, що крутиться навколо живота; живота одутлого, брезклого, що у трупарні розітнуть прозектори під розповідь про вчорашню вечірку, викидаючи ваші тельбухи разом з лайном у емальоване відро.