вітром і теплими червінцями, що їх відраховував дядько Юхим Сабалову; але тінь тяжко лягла на землю. Я бачив, як вона упала від маленького гастрономчика від Фьодорова, перерізала автостраду, лягла на тяжку металеву драбину, поближче напису «Нотаріальна контора». Мені знову прийшло на пам'ять Прибалтійське узбережжя з рівними капелюшками черепичних дашків, з холодним продувним вітром, і по щоках наче леза, а на душі солодкий спокій. Відповідність такого настрою не відкривала для мене таємниць, бо всі таємниці пропащі. Але це вже налаштовувало на ніжність, лоскотливу ніжність, від якої паморочило голову: вам доводилося колись у дитинстві, поближче до тринадцятирічного віку, бачити, як оголена і гарна жінка заходить у річку, і лобок вам вже прибило мохом, і ви страждаєте від полюцій і від яскравих снів. Ось таке вперше я почув, відчув на узбережжі Надбалтики. І того дня я піднімався крутими зачовганими сходами, виметеними, вимитими; з тим відчуттям піднімаються, радше, сходять шістнадцятилітні дівчата, легко дихаючи, перемішуючи страх, ненависть, любов і похіть. Але це більше цікавість. Та легкий летючий настрій швидко розвіювався у теплій кімнаті, захаращеній кріслами з лев'ячими гнутими лапами, з оленячими рогами, що виростали десь із самої стелі; тут втруївся дорогий запах шкіряних, розкішних, пікантно зачовганих диванів у тіні декоративних пальм. Тут до десятка невідомих мені зовсім добродіїв, тому я насторожився, розвіюючи з невимовною печаллю свій солодкий, незбагненний настрій, намагаючись насамкінець пізнати, спробувати його на смак, лизнувши губи кінчиком язика. Але мені видалося доречнішим промовчати, я нічого не сказав, бо за стільки років бездомів'я, лютого голоду навчився ховати не саму думку, а навіть подобу її. Цьому мене навчив Блох. Тому придивлятися до моєї зовнішності — то зовсім дурне, зовсім намарна трата часу, як ловити руками горобців. У мене типова зовнішність клерка, сірої нікчемності з обличчям, подібним на бичачий міхур. Тож, навіть не вітаючись, присів у крісло, дивлячись з нудьгою крізь шибу, як по Даутаві вітер жене чорні хвилі, а хмари зовсім низько біжать над водою: білі, червоні хмари. Щось наче зашепотіло, повисло у повітрі й примусило мене прихилити голову-сипонуло на мене іскрами, різнокольоровими скалками розбитого скла. Я встигнув підняти руки, викидаючи наперед стіл, упав, скинувши пальці, наче у пантомімі, що її виконують глухонімі актори, і тільки голову струсонуло від удару, до мене повернувся той солодкий і тонкий настрій, що забивав паленою гумою ніздрі, що вуркотів тихеньким органчиком десь усередині мозку, повернулося таємниче захоплення, яке наповнило гірко-солодкою слиною рота. Солодка меляса розливалася разом з кров'ю широкими перськими килимами. По хвилі я вже крізь чужі лікті, згорблені смертю і передсмертними судорогами спини бачив тяжкі обличчя в масках. Але порівняно невеликий домашній досвід підказував мені, що навіть будь вони зараз без маскування, то навряд чи ви б щось прочитали у тій нелюдській безпристрасності. Робота робить з роками людину подібною до худобини. Прості собі обличчя, палаючі зсередини очі. Адреналін — це нічого. А затим шквальний вогонь порубав карликові пальми, і з-під них вилазили з перебитими руками окривавлені туші, що по-телячому мукали губами, намагалися щось вимовити перед смертю. Ось така непередбачуваність, коли, здається, ти можеш на своє виправдання бовкнути щось суттєве. Стріляли з кулеметів. Кулі рвали шматки зелені, збивали гілля, розвіювали густий запах пороху і крові, звуків і розпачливих криків. Кулі вищали, гули, намагнічуючи торжественний настрій. Стріляли впритул. І тому статечні добродії з осоловілими очима за грою в покер не встигали щось сказати. Вони падали велетенськими рибинами, казковими, переодягненими в чорні смокінги принцами, наостанку махнувши фалдами, як плавниками. Вони ще встигали побовтатися у купі пір'я, поролону, пальмових галузок. Але тоді вони вже були мертві. Рухалися вони тільки через те, що якийсь найманець пускав коротку чергу тілами. Тоді покійники або перегиналися, або переверталися. Декотрі бігли, наче курки, яким тільки-но перерізали горлянку. Іншим повідбивало голови, але вони уперто дряпалися по стіні, бризкаючи мізками і кров'ю. І тонкий запах пороху нагнітав торжественості. Це нагадувало запах сперми, солоного горіха, моря і крик немовляти. Зі мною було таке вперше. Я захоплено, з немислимою екзальтацією дивився на обличчя найманців, дивуючись візерунку в кутиках очей, промінню зморщок, що перетинали обличчя павутиною. Відтоді як вони з'явилися, вовтузня набула якогось значення, бо до цього був хаос, що його немислимо зрівняти ні з чим у світі. Люди з розбитими головами, поламаними руками, вивернутими пахами. Крізь короткі удари кулеметних черг я почув, як захлинаються від крику і крові їхні жінки; я побачив, я почув найбільшу насолоду, що приховує вбивство, кров: смерть тих, хто дає життя. І мені тоді забажалося стати на повен зріст і крикнути: «Ось ваша кров, ви її пийте!!!» Одне з тих створінь мені часто доводилося бачити у коридорах державної адміністрації. У неї широко відкриті очі, жовті, аж гарячі, романтичні очі. Я навіть захоплювався нею, але час невблаганно розвінчував усі ілюзії. Жінка — то найбільша ілюзія, що випала скорботою для мого життя. Іноді я ставив собі запитання: чи можна бути курвою, маючи такі очі? Але тільки з такими очима і робляться курвами. Надто багато спокуси взяти їх, виколупати і тримати на своїх тремтячих долонях. І зараз, тобто тоді, на холодному узбережжі Надбалтики, вона по-ляльковому наче забула, наче не вірила, наче не сприймала дійсність, що це не прелюдія, а сама смерть, починала грати — підтиснула до грудей руки, усміхнулася, крутнула кругленьким задком, затим несподівано плечі її опустилися двома перебитими крильцями метелика, бо черга взяла якраз нижче, під пояс: я повзав, плутався у теплих людських тельбухах, плаваючи у калюжах гарячої людської крові, намагався впіймати останній вощаний спалах, що колись плутав із золотим, в очах тендітної курвочки. Я думаю, що наших матерів курвами робила війна. Пам'ятав їхні кремезні, майже чоловічі постаті на картопляних буртах, з широкими вивітреними обличчями. Але зараз я повзав і бачив ці яшмові очі, цю купу нерозтраченої ніжності. Потім я знепритомнів від солодкавого духу крові, перемішаного з людським лайном. Більше нічого. Прокинувся від ніжного дотику. Я очуняв у напівтемній кімнаті, гарячий від охолоняючих трупів, з кислим, зовсім буденним смаком власної крові у роті.