Того року, довгожданої осені Кловського, коли справа з лісом у Нижньому Новгороді залагодилася, Бокін привів гурт вірменів. Це був гурт чорнявих, зализаних бріоліном чоловіків, одягнених у строгий європейський одяг, проте з чудними азійськими удосконаленнями, що являли собою купу різних срібних, золотих, платинових кульчиків, дорогих шикарних шовкових хусток на шиях, перснів і брюликів на пальцях, і цьому ще передував строгий східний вираз на обличчі, який від вживання наркотиків віддавав солодкавістю і вродженою бундючністю, укоріненою в цій групі народів, з остервенінням до навколишнього, з люттю, захованою так глибоко, радше, під впливом християнства, а так пересічній людині воно видається відразливим та гидким, і сторонній погляд відіб'є, мов у дзеркалі, порожню одноманітність, і доки вони човпикали купою, ковзали блискучим паркетом, наче зграя витренуваних пацюків, що вишаснула з обдатої окропом помийниці, тягнучи свою невблаганну тінь все далі цим довгим і ніжним паркетом у стилі Людовика XVI, аж до того часу, коли вони ввічливо познімали м'які фетрові капелюхи, чинно розкланявшись перед Блоховою секретаркою, то більшість жіночого персоналу готова була широко розкинути ноги. В кімнатах і передпокоях завис густий серпанок чоловічих парфумів. Бокін біг назирці, висолопивши язика. Вірмени ввічливо кланялися. Перед секретаркою вони поклали букет червоних як кров троянд. Лізка присвиснула, коли їх побачила. Вперше сам Блох удостоїв їх аудієнції. Справи у нього йшли як ніколи гарно. Він плював на обережності, — сидів у білій накрохмаленій сорочці, без краватки, зі спокійним витриманим виразом обличчя. Це були наркопідприємці, з вовчими вихватками, з ненавистю всередині, з добрими усмішками, зі словами справедливості, але вони несли з собою дикий закон смерті. У них грав дешевий награний пафос. Годинами вони захоплювалися країною, містом, людьми. Більшість з них мешкала в Європі й Латинській Америці. Найстарший перебував десь на території України. Це навіть не розізлило Блоха, він благодушно зустрів гостей.
Тож вони пройшли широкою королівською залою з важкими портьєрами, залою, що не випускає не тільки запахів, але і звуків. Вірмени заговорили до секретарки, присутність якої для більшості була більше, ніж дивною. Лізка, побачивши вірменів, вся зійшла з лиця, стрельнула нездорово оком. Вони зі смаком пили червоне густе вино, щоправда, Блох тільки пригублював, але вірмени смачно причмокували широкими м'ясистими губами, ляскали пальцями і проголошували тости, ця купка недолугих кретинів галасувала на кілька кварталів відразу; потім вони голосно, так, щоб всі бачили, передали від Ашота подарунок: золотий кубок. З нього пив сам Чингісхан. Ашот — це їхній батько. Вони люблять Ашота, як його підлеглі люблять самого Блоха. Тут я трохи задумався, але облишив, бо ми переймаємося один одним залежно від того, наскільки потрібні. Ашот обіцявся прийти на весілля. Велика радість, якщо не рахувати його вірменської харі. Бандюга. Блох навіть по черзі дав подивитися світлину. Вірмени клацали язиками, ляскали пальцями. Поважні вірменські добродії відразу помітили у далекому кутку Лізку; її тяжко не помітити, вірмени зажестикулювали знову, але Блох якось випустив це з виду, весь задоволений, у білій накрохмаленій сорочці, він вдавав, або справді забув про нас з Лізкою, або хитро і розумно подавав, що вас це, мовляв, не стосується, такі речі насторожували. Я плюнув на підлогу. Голосно. Харчок, звук від нього пролетів від одного кінця зали до іншого. Лізка навіть не ворухнулася, а дивилася невідривно на Блоха. Але навряд чи вони бачили одне одного. Я не міг зорієнтуватись у цій ситуації. Я знав Кловського: калюжа морфіну, купа незрозумілих слів. Але я не міг схарактеризувати Блоха.
Бокін сидів на стільці з високою спинкою. Від нього тхнуло рибою, жіночими і чоловічими парфумами. Він спробував заговорити до Лізки, потім до мене. Лізка подивилася на нього, але без відрази, як вона уміла, проте так, наче перед нею заштопана шкарпетка. Бокін загомонів знову. У нього дійсно приємний голос. Нарешті-таки вірмени підійшли до нас. Блох стояв якось за ними, хоча не можна сказати, що він сховався за ними, але з усього виходило, що його ніяк не можна було розгледіти. Аби ви захотіли, то навряд чи у вас вийшло б. Вони розмовляли з Лізкою. Вони тицяли їй білі картки візиток, але погляд Лізки намагався прохопитися крізь їхні плечі з поглядом Блоха. Марно. Вже відрекомендували мене як найближчого родича. Вірмени поштиво заляскали мене по плечах.