Вони довго дивилися одна на одну, два жіночих створіння, але нічого доброго я в тому не бачив. Наступного дня дівчина зникла. Лізка приходила, віддавалася, як остання паскуда, але від того в її очах нічого не з'явилося: ні тепла, ні уваги, ні поваги. Про любов говорити нічого. Я намагався якось дізнатися про Надію, але заплутався у лабіринтах марноти. Через чотири роки я випадком знайшов її в одному з борделів, з обрезклим від наркотиків обличчям і без одного ока. Вона мені нічого не розказувала. її єдине вціліле око плакало. Коли я спробував її забрати, то вона відмовилася, проте гроші взяла і поцілувала мені руку. Я не міг її полюбити, бо не любив її тоді. Дивна життєва проекція.
Потім прийшов час весілля. Я мчав сірою засніженою трасою у блискучому ескорті автомобілів різного калібру, різного ґатунку і нічого не думав. Ми пролетіли половину міста, огинаючи вперто квартал за кварталом, що їх годі розібрати в суєті; видавалося, ми проїздили володіння пана Блоха: я слухав, як гудуть протектори, риплять рації, а Провидіння виносило нас, наче мушву, з масиву на масив, що відпав великим шматком непрожитого мною життя, з жовтою киплячою масою ліхтарів, з порожніми сподіваннями, зі скрушною відчуженістю; тіні видовжувалися, голубіли, тіні розліталися об предмети, будинки, зліплялися докупи, тіні набирали форми крил, а потім від сонця лягали на квартали, тіні бігли за ескортом, наче знак і перст долі; і місто нагадувало велетенську роздавлену тварину, яку вже не було шкода. Авто Блоха зупинилося. Він вийшов у одному сіренькому костюмі, за ним вибігли вірмени. Серце віддалено покликало покою, але нічого не трапилося. Вірмени хукали паром, тицяли з мосту пальцем на вечірній масив, що пекучою лавою підіймався від темної води. Блох ткнув пальцем, засунув до кишень руки і зареготав. Вірмени повторили. Вони мавпували його жести, його рухи. Азіатські виблядки, їм було все чуже в цій країні. Вони навіть не визнавали наших законів. Ніяких. Вони, як хижаки, імітували дії. Клубок гадюк.
Я полишив велику скляну споруду, де молодих вітали з подією. Сестра стояла з щасливим дурнуватим виразом на обличчі, наче дійсно в житті щось переміниться, сонце завтра упаде на місто, і ми не згоримо, а будемо літати, як пари ідіотів над вигаданими єговістськими райськими кущами. Завидне ідіотство. Аби тільки воно допомагало. Я бачив радника з цапиною бородою, з виглядом мудрого старця він слухав Блоха, а той вільно, але трохи напружено розпинався перед ним. Лізка курила у своїй дурнуватій позі, обіпершись на підвіконня, і дивилася поверх голів на цю процедуру: на товсту, з одвислим задом молоду, на її гострокутні груди, але з сексапільним ідіотським поглядом, що видавав з головою покірність кожному мужику, що трапиться потягти до темного кутка. Блох був щасливий. Він і заходився від щастя, блискав очима, але якось пропадав під десятками адреналінових очей, що пробивали його з космічною швидкістю, — ось дивіться, нічого дивного у цьому чоловікові немає. Навіть у всіх не крутилося в голові, що цей чоловік починав з торгівлі лайном.
Лізка, похитуючись, брела відлигою. Сірість витала в повітрі. Тхнуло на подвір'ї коньяком, сексом, блювотиною. Чорно шастала охорона, з квадратними обличчями, нецікавими, привченими до всього поглядами. Пищали рації. Лізка зустрілася з радником. Вони зупинилися, зміряли одне одного ніжними поглядами, нарешті радник пропищав, намагаючись видавити з себе інтелігента: «Я зроблю все можливе… Знаєш… Блох затіяв дурну справу. Небезпечну справу… Спробуй відговорити…» — «Дякую… Але то все пусте… Вже нічого не може мене врятувати…» — «Дивно, я думав, що у вас все гаразд… Телефонуй…» От і все.
Потім я побачив на снігу Кловського, він пробрався до нас, подивився якось ошелешено, волого лупаючи поглядом навсібіч. Він захрипів сміхом, водночас намагаючись бути ніжним та мужнім. Раднику зробилося ніяково. Він мугикнув, привітавшись з Кловським, але напруга не пропала. Кловський ніяк не хотів бути вихованим. Потім він зміряв його поглядом, далеким, як у листопаді місяці, реготнув дебілом і сказав: «Козел!» Радник образився. Лізка знайшлася, підхопила радника під руку, довірливо щось зашепотіла йому на вухо, щось подібне до інтиму. Кловський лишився стовбичити на снігу. Він подивився то на одну руку, то на іншу, наче тільки-но привітався з жабою. Потім сказав мені: «Він таки розвів цього козла на сто га маку… Це кінець… Я хоч і бздю пеклом, хлопче, але не настільки дурний, щоб не відчувати кінця…» Він поплівся до свого «мерседеса», шепочучи: «О, Лізавета, Лізавета…»
Потім рівно через три години, під самий ранок, ми пробиралися з Лізкою сірими кварталами, де мешкали робітники, проститутки, учні технічних училищ і вузів, а далі вже мостилися квадрати студентських гуртожитків; чорні квадрати будинків висіли у тумані, з гудінням, що нагадувало бджолине гудіння протягів, і звуки настирливо тремтіли у повітрі, чим швидше наближався ранок, тим непроникніше робилися нічні тіні, підіймалися дуженькі протяги, що гойдали на мотузках ганчір'я. Ми пробиралися, щоб відшукати Кловського: дорогою до «мерседеса» він зустрів Бокіна, звалив на землю, надушив коліном у груди, відрізав вуха, оголосивши, що від цього дня торжество смерті втрачає свій смак. Я бачив, як зайнялися Лізчині очі. Вони давно так не палали. Вона пробиралася купою битої цегли з таким торжественним виразом обличчя, наче їй освідчився у коханні той чоловік, якого вона безумно любила, зачаївши любов і ненависть, як то справді у них виходить, з ядучою зеленою мукою. Так вони, стерви, називають справжнє кохання. І ми разом перелізли купу битої цегли, відшукали хижу, але Кловського там не було. Самотньо горіла лампочка у паперовому абажурі, ліжко порожнє, тільки гола, нічим не прикрита жінка, досить гарна як для такої помийниці, лежала і скиглила. Вона підвела очі й попросила, щоб ми дали їй порцію опію. Лізка навіть трохи зойкнула, коли побачила жінку; вже на виході я зрозумів, що вона чимось нагадує Лізку. Лізка не дала їй нічого, тільки брутально вилаялася. Дорогою, в смердючому прикарабку, що слугував за відходну і кухню, вона жадібно увіп'ялася у мої губи і коли кінчала, то весь час верещала, шипіла, що нікуди і ніколи мене не відпустить.