— Чи він знає, що ви тут чекаєте?
— Абож ні? Певне, що знає.
Куценко звернувся до одного здорового зарібника:
— Чому ви не пішли по нього?
— Я боюся...
— Чого?..
— Він мене ще трісне в писок...
— А у вас нема двох кулаків?.. А він не має писка?..
— Іване, де моїм кулакам до шляхетських носів!..
— Не ваші кулаки слабі... Ваша душа капустяна і дреглиста. Почекайте ще всі люди тут. Я йду сам до управителя. Я його сюди вам приведу...
Очі більшості блиснули надією. Однак розважніші робітники радили Іванові бути обережним, бо біда не спить...
Надійшов польовий, котрий оголосив:
— Люди, сьогодні виплати не буде. У пані графині нині іменини. Пан управитель теж у палаті, йдіть усі додому...
Жінки заплакали, а одна піднесла руки до палати і закляла:
— А щоб вас, пани, паничики та паненята, на ті ваші кляті іменини та кольки скололи! Бодай би з вас душу вигнало!..
Коли Куценко ще раз людям пригадав, щоби пождали, Семен визвірився:
— Як ти смієш людей бунтувати?..
Куценко вхопив Семена одною рукою й підніс його догори:
— Ти, панський слинолизе!.. ти, шляхетська плювачко!.. — Поставив його на землю.
— Геть відсіля!
Семен уступився.
З палати, що стояла у віддалі тридцяти кроків під буйною стіною паркових дерев, бухнув голосний, підохочений сміх панів.
Куценко глянув на палату.
— Люди, я там побалакаю із шляхтою за вас.— Урвав і певним та рішучим кроком пішов у палату.
V
На поверсі, перед дверима, що вели до салонів, затримали Куценка два вистроєні та прилизані лакеї.
— Хто такий? — спитав перший.
— Я шляхтич... — бовкнув Куценко.
— Де ваш герб?.. — засміявся другий.
— Забув дома...
Перший лакей ухопив Куценка за груди, другий за руки й обидва крикнули:
— До кухні, жебраку!
Куценко кинув їх обох на сходи, й вони один на другому котилися по ступінях на діл.
Одчинив двері і скоро перейшов два розкішно виряджені покої, в котрих не було ні одної людини.
На хвилину станув перед одчиненими дверми і глянув у велику третю кімнату з багровими стінами, пальмами, гобеленами й малюнками.
Довкола довгого стола, заставленого запашними цвітами, вишуканими стравами й перлистими винами, сиділо одинадцять осіб, між ними шість жінок. Найстарша, вісімдесятилітня графиня Воронська, з білим, наче сніг, волоссям і в чорній оксамитній сукні, дрімала на почесному місці біля стола, якраз напроти дверей, за которими стояв Куценко. Всі інші особи, пані й панове, графині, графянки, графи, барони і звичайні шляхтичі, до котрих належав управитель Пенкальський, так були зайняті розмовою, питтям та сміхом, що не бачили поза своїм товариством нікого. Синій дим цигар, одурливі пахощі парфум і вин, переливи сміху й життєвої радості, усі ті люди, для котрих людина починалася щойно від барона — новість і незвичність тієї картини для Куценка — все те на хвилинку оп'янило, приголомшило його. Та зараз же він стрепенувся та пішов усередину. Його обличчя, одуховлене думками і шляхетною метою та засноване рум'янцем напруження й збентеження, било блеском сили й чоловічої краси. Однак надмірно скромне вбрання у домівці графської виставності та елеганції занадто воювало з поняттям аристократичної моди. Тому жінки, побачивши Куценка, прийняли його тривожним криком:
— Єзус Марія!..
Хвилинку всі, за винятком графині Воронської, яка далі дрімала, мовчки очима свердлували Куценка, що позирав на них супокійно, самопевно й гордо.
Аж ось із-за стола зірвався управитель Пенкальський, збанкротований свояк Воронських, іще молодий мужчина з осмаленим і від вина та гніву розпаленим обличчям і, підійшовши хитким кроком до Куценка, захрипів:
— Яким правом, хлопе, смієш?..
Куценко перебив його:
— Приходжу сюди людським і своїм правом... А ти, юшколизе, не важся мені хлопати...
Графиня Воронська, збуджена криком управителя, побачила Куценка й запитала:
— Хто це?..
Куценко до неї:
— Пані графине, народ, який працює, гине з голоду, бо ваш управитель залінивий виплатити йому його зарібок.
Та заки старенька графиня змогла розібратися у словах Куценка, її сусідка графиня Козицька обізвалась ось як:
— О, боже, які тепер часи настали! Навіть не можна спокійно склянки вина випити, бо десь тепер те хлопство всюди пхається!..
Управитель, підбадьорений тими словами, вдарив Куценка у груди. Куценко тарахнув його в лице так, що управитель кілька кроків ішов назад, як рак, опісля впав на землю та лежав так тихо, начебто заснув на хвилинку або й на довший час.
— Революція! — крикнула графиня Козицька та хотіла встати з-за стола, одначе це їй не вдалось, не знати з якої причини: чи тривога її ноги прикувала до підлоги, чи шампан, чи її поважний вік.
Зате молодий графчук, її син, виручив матір. Прискочив й замахнувся до Куценка кулаком.
Але Куценко вхопив його за барки, скрутив ним та пхнув його зі словами:
— Йди до мами, молокососе!..
Графчук побіг стрімголов, і стратив рівновагу біля матері, та перед нею впав навколішки. Опісля сів на крісло й витріщеними очима позирнув на Куценка.
Тим часом устав з-за стола пан Гаєвич, зять графині Веронської, й побіг до телефону, що находився у третій кімнаті. Визвав кінну жандармерію, щоб мерщій пригнала, бо на палату графині зроблено бандитський напад.
Між тим, коли пан Гаєвич телефонував, молодий граф Козицький, управитель Пенкальський і два лакеї, що услугували в їдальні, кинулися рівночасно на Куценка. Але миттю всі переконалися, яка надзвичайна сила у Куценка. Ще не вспіли торкнутися його руками, а вже гримнули один за другим на землю та з обтовченими боками поволі підносилися в тій певності, що з тим медведем даремна справа. У них, за винятком Пенкальського, котрий зірвався та побіг кудись, виринуло мимоволі почування подиву для надлюдської сили Куценка. Особливо жінки, які спершу хотіли мліти зі страху, тепер дивились на Куценка, як на єство, що надприродною своєю силою будить почування величі й пошани у всіх людях — від жебраків аж до царів.
Аж ось прийшов до кімнати пан Гаєвич. Підійшов до Куценка і сказав йому:
— Пане... гратулюю... Прошу сідати...
Та в найближчій хвилині з горла всіх приявних видерся крик жаху. Всі зірвалися з сиджень і глянули у двері, у котрих стояв управитель і вимірював дуло кріса просто в Куценка.
І була б не минула його певна смерть, якби не було сталося щось, що було для нього куди більш незвичайним од самої смерті. Ото нагло за плечима управителя явилась біла і, як сон, розвійна постать і лагідним та ясним і, як присуд трибуналу, рішучим голосом закликала:
— Стій!..
Управитель опустив дуло кріса на долину і щез.
Біла постать увійшла в кімнату та поволі наближалась до Куценка. Чим ближче підходила до нього, тим більша буря в його грудях кидала тим човником, що зветься серце. Одночасно він самий і все довкола нього потопало чимраз більше у ріці, у повені, у морі світла, світла...
Ось вона вже стоїть перед ним, розмрійна, біла, ясна, нагле чудотворне сяйво серед темних хмарищ бурі та ненависті...
Куценко клякнув перед нею й тихо вимовив:
— Пані, ви — мавка?..
Вона усміхнулась:
— Так...
Куценко навколішки похилив перед нею голову і прошепотів:
— Дякую...
Вона сказала йому:
— Устаньте, лісовику... Прошу сідати...
VI
Сама сіла при столі напроти Куценка. Її напрочуд гарне обличчя, що дивилося тепер на нього з-поміж китиць квітів на столі, вичарувало в його душі наново незабутню цю картину в лісі, в запашнім віконці зелені...
Як око дивиться на сонце, так Іван Куценко поглядав на мавку, опромінений, осліплений незбагнутим сяйвом її усієї істоти. Чувся перед нею винуватим, як марний бур'ян перед життям, яке уже до нього не належить, а про яке він може мріяти тихенькою хорою уявою, засудженою на загладу. От і тому Іван, котрий у цій палаті кпив собі зі всіх графів, баронів і рабів, з життя і смерті, тепер не був у силі видержати погляду цієї дівчини й за кожним разом, як вона спокійними проміннями своїх очей торкала темну глибину його єства, він бентежився, немов малий пустій, і червонів та спускав додолу очі.