— Не буду! Не буду!
— Ну що, діти, пробачимо зайчика?
— Так! — вигукнув хор дитячих голосів.
— Точно? Повіримо йому?
— Та-а-ак!
— Ну що ж, зайчику. Ми з дітьми допоможемо тобі врятуватися від вовка.
— Допоможемо, діти?
— Та-а-ак!
Казці лишалось недовго. Пухнастий зайчик підозріло швидко виправився, діти раділи за зайчика, батьки — за дітей і фінал. За п’ятнадцять хвилин вовка уже заманили у великий сірий мішок, у яких зазвичай продають в Україні картоплю на базарах. Бджоли (які теж були за пухнастого зайця) болісно жалили поганого вовка крізь діряве полотно.
Дітлахи плескали у маленькі долоні. Переможні акорди фінальної пісні були вчасно подані звукорежисером — щось про торжество добра. Батьки, готуючись до старту, вже перебирали у руках дитячі кофтинки й шапочки. Тому нічого дивного, що ніхто не звернув уваги на худеньку дівчинку, на вигляд рочки два, що вголос ридала у третьому ряду, і хлопчика років трьох, що дивився на сцену скляними сіро-блакитними очима.
— Костю, ти мене чуєш?
Хто його знає, цього Костю — чує чи ні, уже майже чотири, а ці дивні напади ніяк не минають.
— Костю-ю-ю!
— Мам… — повернув голову, пильно подивився вологими блакитними оченятами, — а чому ми так з вовком?
— Ми?
— Ну, діти…
— Зайчик теж всіх обманював, мед забрав… Зайчика ми пробачили. А вовк зайчика образив, і ми його одразу в мішок…
— Кость… — мати незадоволено захитала головою, підстрибували чудові каштанові кучерики навколо милого молодого обличчя. — Ти, як завжди: скажеш — то скажеш. Це ж вовк!
— Ну, але… Вовк міг би виправитись? Як зайчик…
— Вовк? Як зайчик? Ні, Кость! Ти хіба не чув казок? Вовки злі. Зайчики добрі. Вовки не виправляються…
— А…
Щось гримнуло, і мати озирнулась — знову підстрибнули кучері.
— Ви виходити будете чи шо? Мені тут прибрати треба!
Прибиральниця з відрами. Велика прибиральниця із великими відрами.
— Звичайно-звичайно. Вибачте нас, будь ласка.
Костина мама завжди була швидкою на вибачення.
Вона і перед лікарями вибачалася, що хворіла, а їм — клопоти. Здається, вона готова була б вибачитись і перед працівниками міського цвинтаря, яким довелося раз за разом встромлювати лопати у землю, намагаючись пробити мерзлий ґрунт. І вона точно вибачалась перед сином. За те, що померла швидко і так і не встигла відповісти на всі його запитання — постійно щось заважало: спочатку тато із вічними пригодами, потім робота, потім хвороба, а іноді — прибиральниця з відрами. Відра бряжчали все голосніше і голосніше, ближче і ближче… Маленький Костя хитнувся вперед, аби зістрибнути з сидіння, і…
Я прокинувся, ледве не злетівши із підвіконня.
Здається, то був останній бачений мною нормальний сон, мій власний спогад дитинства, яке покинуло мене разом із рідними.
У реальності брязкали вже не відра — коридором гуркотіли десятки ніг, ковзали по кахлях на поворотах, стирали гуму на дешевих кедах. Оскільки я здогадувався — ні, на жаль, я дуже добре знав, — що за табуни водяться у цьому дітовиправному зоопарку, то кліпаючи очима, швиденько прикидав лише дві життєво важливі речі. По-перше, за ким женуться цього разу? Добре було б, щоб не за мною — ніби не за мною. І по-друге, — ну справді, дрібничка — чи встигну я десь сховатись?!
Ні, мене тепер зазвичай не чіпали… але мені здавалось: що більше я брав участь у таких «масових заходах», то більше ризикував викрити себе. Якщо зграя здогадається, що закони джунглів викликають у мене певний, скажімо, стриманий подив і що лупцювання слабших не приносить мені такого ж задоволення, як їм, і що дружбу я хотів би будувати не на взаємному прикритті перед вихователями, а на спільних інтересах, типу моїх літачків із минулого життя… Якщо вони здогадаються — я зможу раз і назавжди позбутись необхідності когось лупцювати — лупцювати будуть саме мене, з радістю, раз я такий гуманний і сентиментальний. Ні-ні, треба було тікати, бо хоч моя бабуня і була народна артистка, я не впевнений, що граю брутальність настільки вправно.