Площа Сан-Марко заповнена дивними людьми — вони ніби й не люди зовсім, істоти у масках. Дружина стискає руку, дивиться на мене, посміхається — ніби дякує. Щастя…
Раптом син виривається уперед, губиться поміж різнокольорових постатей, долоня моя порожніє, і тендітна жінка у білій сукні і гумаках, гарна, смаглява, біжить уперед, розштовхує кольори перед собою, як вода розштовхує акварельні фарби на альбомному аркуші, відсуває маски, кличе когось — сина чи мене. Але я не чую імені чи не впізнаю імені, чи, може, і мови її не впізнаю… Як мене звати? Люди, люди, ви знаєте? Та маски відповідають лише стусанами. Щастя б’ється в грудях і згасає, знову б’ється, знову застигає замерзлим у крижану холоднечу горобцем. Площа Сан-Марко крутиться шаленою каруселлю, як в парку, де… Хто я взагалі? Хто я такий? Я шукаю вітрини магазинів, дзеркальну поверхню, я хочу себе впізнати. Маски не пускають, боляче штурхають у ребра, якась пані зачіпає віялом моє обличчя. Я намацую в кишені щось прямокутне й важливе — документ із незнайомим гербом на обкладинці, гортаю сторінки, вдивляюсь у символи. Ні, карлючки замість букв. Самі карлючки, як… арабське письмо. Я не читаю арабською чи… Біль чужого хлопця заповнює мене, і тяжко вже зрозуміти, де закінчуюсь я і починається український хлопчик з дитячого будинку.
Перехожі штовхають з усіх боків, сильніше-сильніше… Я рухаюсь поміж масок, швидше-швидше… Неприязний шепіт голосніше-голосніше… Не його, чуже, щастя далі-далі… А раптом за масками звірі? Не люди. Раптом вони сміються, там, під барвистою личиною приязні?
— Тареку!
Я обертаюсь. Вони стоять серед площі, махають руками — смаглява тендітна жінка і хлопчик. Але мені страшно зробити й крок. Маски підхоплять, понесуть, знову штовхатимуть звідусіль. Хтось стогне обіч.
— Костю!
Біла сукня тане. Син чорніє, смаглявіє так, що стає схожий вже не на мене, — на якогось арабського хлопчика, якому належить бігати під апельсиновими гілками, босоніж, сонячно-піщаними вулицями…
— Костю… — голос Вамби-Мамби.
— А! А?
Я сів на ліжку.
— Че, совсем уже? Били — не кричал, отстали — орет. От придурки все! — далі йдуть матюки, яких я в принципі зовсім не боюсь, але згадувати не стану. Ви вільні самі їх домислити, для реалістичності. — Тихо-ша, — суворо наказує старший по кімнаті.
І я завмираю тихо-ша. Дивлюсь на Вамбине ліжко і за декілька хвилин знову чую оте слабеньке «Костю…».
— Чого тобі?
— Ти як? — радо відгукується темрява.
— Що як?
— Ну як ти? — занадто голосно, можна нарватись на неабиякі неприємності, сказано ж нам, що «тихо-ша». — Ти в порядку?
Чому я маю бути не в порядку? Хіба через дурні запитання посеред ночі. І сон не додивився через цього придурка.
— Костю? Ти в порядку? — наполягає темрява голосом Вамби.
Я хочу тихенько сісти на ліжку, щоб підійти до Вамби-Мамби, і повільно, аби жоден скрип не збудив зграю моїх сплячих товаришів, підіймаюсь — сказати цьому Вамбі на вушко геть усе, що я про нього думаю.
— Ай!
Моє «ай», на моє ж щастя, виходить таким тоненьким і жалюгідним, що ніхто в кімнаті не прокидається. Тільки Вамбо, забувши про обережність, кидається до мене, як героїчний боєць із тих фільмів, що їх крутять повсякчас на дев’яте травня, до пораненого на полі бою товариша. Але якого біса я йому товариш? Я й слова не зроню, коли його б’ють, а одного разу навіть дав стусана — слабенького, але ефектного, — інакше б ризикував приєднатися до клубу боксерських груш, а я ж надавав перевагу ролі боксера…
— Ти чого, Кость? Так болить?
— Болить, — здивовано підтверджую я.
І справді болить. Практично все: ліве стегно, і нога, і якось дивно щемить у грудній клітці, і тягне ліва щока, як від удару чимось тонким, на кшталт дамського віяла…
— Не дивно. Так відмотузили! — схвильовано шепоче Вамбо.