Для чого я все це говорив їй, чому не жалів? Говорив, бо з нею хотів говорити про все, вона єдина розуміла мене, краще, ніж Вамбо (хіба що Вамбо краще розумівся на танках, підводних човнах і ракетах, які захоплювали нас обох).
А потім телевізор зламався, і ми не додивились «Електроніка». Я пояснював Лізці, що зовсім трішки не додивились, то ж уже була фінальна пісня: «Бой часов, как ключик золотой, двери утра весело открой… Будет, будет даль светла…» — вона кивала, посміхалась, як завжди, трохи завеликий рот і жовтуваті зуби, — та мені подобалось, як вона усміхається.
А потім, як телевізор, чомусь зламалась і сама Лізка. Захворіла, лежала недужа в дівчачій кімнаті. Я ніколи туди не заходив (не те що вона — лазила, де хотіла, її ніхто чомусь не ганяв майже).
— Лізко-о-о, — кричав я з двору.
Ну, тобто як кричав, пошепки так, бо боявся накликати біду.
Вона підходила до вікна, махала рукою. Така худа, як балерини у блискучо-фіранкових пачках, однією з яких Ліза мріяла бути. Потім рукою махав Вамбо — шухер, іде хтось зі старших, і я біг, як навіжений, ковтаючи студене осіннє повітря. З того часу Лізка хворіла чомусь частіше і частіше.
— Ніколи мені вже не бути балериною, — казала.
— Чому? Бо хворієш? Так це тут протяги, а ти вічно сидиш при відчиненому вікні.
— Та ні, бо треба довго вчитися. Мені вже забагато років… для балерини. Нічого, я буду вчителькою, водитиму дітей до оперного театру. От під Новий рік поведу на «Лускунчика», — вона пам’ятала усі балети і всі імена забутих прим, що давно вже вийшли на пенсію, вишукувала їх у товстезному фоліанті зі світлинами, на яких худенькі, як вона сама, дівчатка — ніби і не дівчатка зовсім, а лебеді, жизелі, мишачі королеви чи дульсінеї.
Я ходив до бібліотеки — брав для Лізи книжки. Ті, які вона ще ніколи не читала, можна було вже перелічити по пальцях, та скоро і їх Ліза проковтнула (шкода лише, що від книжок не поправляються, бо Лізі б це, на мою думку, не завадило). Лізка не засмучувалася, що нового більше нічого немає, хіба що підручники з хімії та фізики; по декілька разів перечитувала збірки поезії, гортала оту балетну енциклопедію, вишукувала щось у книжці зі схемами для вишивання — нитки для неї ніби й замовили, але так вони і їхали з якогось далекого складу роками. Отак прохворіє довго з однією книжкою, і вже й напам’ять багато вивчить, а потім читає нам із Вамбою. З одного такого вірша я дізнався про вислів, що став потім моїм — хочете девізом, хочете слоганом, хочете прокляттям, — «Цавет танем», вірменське чи то привітання, чи то прощання. Лізка читала вірш, нервово заправляла за вухо волоссячко, облизувала в паузах губи, наче перед цілим залом, читала мені одному, а я запам’ятав лиш останні рядки:
«Цавет танем!» — як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені[1].
«Дуже рідкісна книжка», — так бібліотекарка мені шепнула. Печаль твоя в мені… Моя печаль бродила десь у Венеції, принаймні якась її частина. Звичайно ж, і мови не було хоч комусь сказати про це — це ж геть ненормально. Я жалкуватиму потім, що не поділився із Лізою. Вамбо — впевнений дотепер — не повірив би, хоча, хто знає, може, це його справжній батько, смаглявий і високий, справжній араб, втішає мене, поки покинуті діти тамують свій біль, наносячи удари й образи двом таким само покинутим.
Йшов 1991-й. Оскільки телевізора не було, того серпня ми пропустили щось дуже важливе.
Помітили лише, що у котлетах стало зовсім мало м’яса, що викладачі більше не хвилюються перед приїздом перевірки і що у повітрі більше свободи. Ми, на жаль, відчували її лише як свободу сильних, всевладдя старших. На жаль, свобода почалась для дитбудинку саме з цього, та що там — ще десятиліття свобода «раскрепощалась» і накопичувала первинний капітал по цілій країні. Нове життя ніколи не дається задарма, так, здається, якийсь рок-гурт співає.
Найбільш незначущою зміною стало раптове зникнення усіх портретів вождя, ніби якась містична істота пройшла одної ночі коридорами і класними залами й поцупила їх, геть усі. Ну, зникли і зникли — мені й до цього вождь був байдужий. Замість нього в актовому залі повісили портрет Шевченка. Я був не проти. Лізі теж більше подобались вірші, ніж революції. Вамбо радів — от хто був справжній українець. Шкода тільки, що Леніних було стільки, що Шевченків не вистачило — так і полишались на стінах голі прямокутники спогадів.
А трохи згодом у нас з’явився шанс отримати телевізор, і не який-небудь «Електрон» — справжній японський «Панасонік». У нас завівся спонсор — точніше, Спонсор, я називатиму його віднині Спонсором з великої букви, бо, як казала Єлизавета Родіонівна, «Спонсор — це наше все» (ну, я й знав, що її все зовсім не Пушкін, дарма що Родіонівна).