— Так, стоп. А що я мав робити?
— Ні, Кость, я ж нічого не кажу… Я розумію. Вас так били!
— І зараз іноді б’ють.
— Так, я знаю… Пробач мені.
— Добре, пробачаю. То ти що, простила б їй?
— Мамі? Так, звичайно, я б пробачила, Неч. Адже тоді у мене з’явилася б мама.
— То всі ці модельні мрії лише для того, щоб з’явилася мама?
— Ні, Костю, — вона розсміялася, натужно і криво, і цей сміх не додав їй вроди, як зазвичай, — звичайно ж ні! Я просто хочу бути красунечкою і ходити подіумом, і щоб всі чоловіки шаленіли!
— Всі?
— Ага, і щоб ти ревнував! — вона побігла від мене, і сміялась так дзвінко, тепер уже зовсім по-справжньому.
А я наздоганяв, і літо бриніло у цьому похмурому дворі, як ніколи, і у нас тої миті було майбутнє, здається, спільне майбутнє, і, здається, — здавалось — щасливе.
Я не впіймав Лізку. Не встиг.
Єлизавета височіла на сходах, руки в боки.
— Где ты бегаешь, сволочь? Спонсоры вот-вот будут! И телевиденье! Давай дуй в актовый зал! — проверещала поважна директорка.
Не знаю, чого вона розкричалась. Моє місце було всього лиш у масовці. Це Лізка мала декламувати наївняцький віршик про творення добра, про розбудову країни. Здається, наш Спонсор, що подарував аж цілий «Панасонік» і підкидав грошенят на хліб для котлет і на золоті ланцюжки для завідувачки, збирався балотуватись у якусь там раду, і це було дивно, адже нам казали, що хтось розвалив Радянський Союз — та ради, очевидно, лишились, як і були… Коли я зайшов, усі, хто брав участь у посміховиську, вже вишикувались дебільною лінієчкою. Спонсорів не було. І Лізки теж — дуже скоро це помітила і Єлизавета. Як же вона репетувала, як цвіркала масними очима, із віями, намальованими чорною тушшю, про яку тепер мріяла Лізка. Я оббігав всі поверхи (звичайно, майстер лизання начальників і спонсорів усіх мастей, Єлизавета збирала дітей у душному залі заздалегідь, тож час насправді ще був), заглядав у всі наші улюблені закутки. Де сховалася Лізка? У мене вже голова йшла обертом від тої біганини, сходів, коридорів, знову сходів… Та що це зі мною? Ніколи такого не було. Я саме дивувався тому, як пливе мороком навколишній світ, коли Єлизавета схопила мене за шкірку і закричала прямо у вухо, бо інакше ж я, тварюка, міг не почути:
— Они уже здесь, ты понимаешь, что они уже здесь? Где твоя Лиза? Где? Она должна переодеться и прийти, где она? Сейчас главный приедет, понимаешь? Спонсор! Кто? Кто, я тебя спрашиваю, будет читать стих? Ну вот кто? Всех поубиваю!
— Ну я можу…
— Чего?
— Я знаю той вірш, я із Лізою вчив… Тобто вона вчила, а я слухав…
— Да? А платье? Платье белое коротюсенькое у тебя есть? А ноги такие длиннющие? А глаза? О! — і вона показала, які великі, на її думку, у Лізки очі. — Твоя подружка хоть и страшилка, но похожа на тех, длинноногих, которые сейчас в моде!
Я стояв, понурившись, і думав: це ж треба, виявляється, Лізка і справді гарна. А я думав, що це тільки мені вона подобається, бо я її… друг чи що. А ще думав, чого ж так крутиться в голові — речі пливли навколо мене, і зал, і перекошене обличчя Єлизавети, і десятки завмерлих в очікуванні розв’язки однолітків і малявок.
— Вот сволочь! Беги давай и надень что-то нормальное! Ну… — очі бігали, очевидно, вона хотіла і не могла пригадати, чи могло у мене бути щось нормальне з одягу, і «Еврика!», вона випалила: — Когда на Новый год с района приезжали! Вот то самое надень! Пошел! Лизку твою сгною, если хоть слово перепутаешь! Сгною! Раз плюнуть!
І я біг знову нескінченними коридорами і закрученими сходами, натикаючись на стіни і хапаючи повітря, бо у скрученому й затиснутому страхом тілі легеням майже неможливо наповнитись. Я біг. Бо й справді повбиває і згноїть, або навпаки, згноїть і повбиває — Єлизавета, здається, це може, «раз плюнуть».
Сходи, сходи, сходи. Скільки їх… Як тоді, коли піднімався у квартиру… Хтось помер тоді, хто?
Ні, будь ласка, ні! Прошу вас!
Я знайшов свої єдині нормальні штани, стягнув з вішака сорочку нашого ватажка — йому прасували по черзі, і Єлизавета навіть не була проти, що він відібрав у всіх і носить нові чисті сорочки щодня, як якийсь магнат, а у нас всіх лишилися лиш розтягнуті футболки… Нічого, Вовка зрозуміє — не хоче він, щоб Єлизавета всіх повбивала.
Сходи, сходи, сходи…
Ні! Не треба!
Рости, щаслива Україно,
На кручах милого Дніпра!
Поки такого маєш сина,
Ти будеш сповнена добра!