Будь ласка, будь ласка! Будь ласочка!
Я зупинився, Спонсор у піджаку, ніби зробленому з театральної завіси, витріщався на мене із задоволеною усмішкою, Єлизавета ж стояла впритул, очі злющі, мов у такого собаки, про яких пишуть попередження на огорожах. Я набрав повітря, напружив м’язи живота — щоб менше крутило — і заплющив очі. Хоч так, але дочитаю, мені теж «раз плюнути»:
Ми, діти, юні патріоти!
Такими будемо, як він!
Він дітям дав свої щедроти!
Дав приклад України син!
Поки цей вірш читала Лізка, він здавався просто смішним, тепер подумалося, що у ньому є навіть якась зла іронія, і Спонсор от-от розпізнає її, і Єлизавета згноїть… Я — просто кричав рядки. Кричав і чув, як по-ідіотськи вони звучать, а потім не чув — просто кричав.
І хтось кричав зі мною, затуляв голову руками, потім прикривав маленькі голі груди розірваною білою тканиною, легкою й блискучою, як вбрання балерин, потім знову голову. І кричав, кричав, кричав — від жаху і безвиході. І щось нависало згори, страшне, невблаганне, невідворотне. І я просив разом з кимось: не треба. І мене не чули. Ні, не чули. А потім я побачив його обличчя на фоні знайомого візерунка з ламаних ліній — так ясно, що воно врізалось у пам’ять, разом із тонкими розчерками тріщинок на стелі дитбудинківської кухні. Обличчя напружилось, аби здивовано глянути вбік, я побачив профіль, і він теж викарбувався в мені, як профілі римських імператорів на старих монетах. Та раптом… «Су-у-у-ка!» — обличчя викривлялось вселенською ненавистю. Настала темрява, і я потрапив у пекло.
Я не знаю, як опинився сам, в актовому залі, непритомний, на одному із бокових стільців, що стирчать тим поролоном — я вже казав — як система…
Доторкнувся до свого обличчя: ніби не пече. А щойно пекло, пекло, як у пеклі, — мабуть, за це відчуття пекло пеклом і називають — обличчя, шию, плечі…
На дотик шкіра наче була нормальна.
Я спробував підвестися. Все було добре, майже добре — окрім того, що пустка у серці заповнилась тепер чимось настільки чорним і в’язким, що здається, мені вже більше ніколи не відчути радості. Я йшов коридорами, немов контужений, йшов чи плив, пробираючись крізь тишу. Всі розмови долітали, мов здалеку, вдаряючись у болючу, ще не застиглу в мені чорноту, призначену, авжеж, для того, аби ніщо й ніхто більше в мені не озвався, — розмови про швидку, про якогось виродка, про каструлю окропу, прямо з плити, про… Мені стало зле, і вперше в житті я відключився, як здорова людина, без химерних жахіть і чужих голосів — вирубався, бо зрозумів: усе це про Лізку.
Я не сподівався на полегшення, але Венеція прийшла, забрала мене у свої обійми, намагаючись перемогти чорноту; марно вливала у мене свої хвилі, шелестіла ними об борти човнів, вишиковувала гондольєрів у пишних костюмах, опромінювала сонцем заплющені спокоєм очі… Хтось був зі мною, як я був з Лізкою, хтось незнайомий, з темними витертими пальцями і слізьми у короткозорих очах.
Ми хотіли лише телевізор, Лізка хотіла, тепер — були журналісти із телекамерами і мікрофонами, газетярі, чиновники — здається, весь район був тут.
Я не бачив Лізку вживу, її показував місцевий телеканал. Крихітне тільце під простирадлом, голівка вкрита білими бинтами. Так, це, мабуть, вона — кажуть, що це вона.
— Это чудо, что девочка выжила. Это не мы, это Бог или я не знаю что. Ожог очень, очень серьезный… — У сивого лікаря були такі сумні очі, ніби він справді розумів, справді міг подумати, справді міг уявити, що на місці дитбудинківської дівчинки могла бути його дочка чи онука.
А ще показували Вамбу. Це Вамбо зробив з Лізкою оце. Вамбо…
Вамбо був у той день замкнений у холодній коморі за кухнею. Це бувало з ним часто — зі мною ні разу, я був обережніший. Вамбо переповідав, що там темно й холодно, просто як у могилі, ну, принаймні так Вамбо уявляв могили, з овочами і консервами на поличках. Його застали на місці злочину, на кухні, біля понівеченої Лізки, зомлілої у калюжі окропу. Я вірив і не вірив. Я мав свої відчуття за докази — проти переконливих телесюжетів і насуплених слідчих, що дають інтерв’ю досвідченим журналістам.
На третій день Єлизавета викликала мене до себе, очевидно, не витримала із цим наодинці — Єлизавета, напевно ж, була самотня. Дивно, але їй було прикро. Вона верещала так, ніби це її облили окропом, але здається, саме тому і верещала — їй справді було прикро.
— Вот куда она пошла? Ты, сволочь, почему за ней не следил? Почему? Это твоя вина! Вот что ты ей за друг! И чурку этого, Валеру, не ты ли с ней сводил!