Я мовчав, дивився на пухнастий яскравий килим, на свої стерті кеди з брудними шнурівками…
— Що буде з Валерою? — спитав я.
— Как что? И почему ты спрашиваешь! Ни стыда, ни совести! Подумайте только! Покалечил бедную девочку…
— Але ж це не він…
Вона встала, пройшлася від стіни до стіни, від телевізора «Панасонік» до того місця, де колись був портрет, а тепер лише прямокутний слід, зупинилась навпроти мене, занесла руку… Тоді, коли я збрехав, щоб прикрити тих, хто знущався з Вамби — дала ляпас. А тепер зупинилась.
— Послушай, Костя, мальчик мой, послушай, Валеру застали на месте…
— Ви ж закрили його в коморі. Він усе чув, розумієте? Усе. Мабуть, він виламав двері, щоб допомогти Лізі.
Я дивився їй у вічі, вона мені теж.
— Послушай, мальчик, я только один раз повторю. Если ты еще раз скажешь подобную глупость… — вона важко дихала, їй і було важко. — Ладно, иди. Правда, Кость, не надо об этом. Мы ничего не сделаем. Лизке помогают… эти бандиты. И нам будут помогать, телевизор вон привезли… Иди, Костя… Иди, милый…
— Можна я поруч із вами сяду?
— Можна, чого ж ні? Сідай, хлопче. Тебе як звати-то?
— Вамбо. Тобто, тьху, Валерій мене звати!
Баба Ганя сміється.
— Оце диво — ім’я своє забув! Чого ж це ти так?
— Та… були, мабуть, причини, — ухиляється від відповіді Вамбо.
Хтось третій безпардонно втручається у розмову:
— Говорить капітан літака.
Але актриса не вірить, вона впізнає голос — це той, хто говорив із нею, коли вона обирала собі місце в порожньому літаку.
— Капітан літака вітає вас на борту і нагадує: ви можете обрати будь-які місця. Вамбо, хіба ти не хотів би сидіти біля ілюмінатора? Ти побачиш гори, такі, в яких ви з дядьком бродили, коли ти був малий! І вам, Ганно Гаврилівно, необов’язково сидіти поруч із цим дивним хлопчиком! — здається, капітан просто забавляється.
Ганна Гаврилівна і Валерій Тарекович здивовано перезираються. Актриса гордо знизує плечима.
Чути кроки — ще хтось уже йде до входу в літак.
Розділ 8. Висадка на ґрунт
Ця трагедія ніби виплеснула реальність на нас, підлітків, майже так, як хтось виплеснув окріп в обличчя моєї Лізи. Я зайшов у дитбудинок одинадцятирічним хлопцем, що десь чув про перебудову, збирав вирізки з газет, клеїв моделі літачків і любив математичні задачки із заковикою. Я виживав відтоді, ніби заморожений в часі, трохи доросліший, трохи жорстокіший, трохи сумніший — я не збирав більше газетних вирізок, до мене просто не доходили газети. Я навіть адреси своєї не знав, і якби забув своє ім’я, здається, тільки двоє на всій Землі нагадали б його мені. Останнє, що я бачив по телевізору, — дитяче кіно «Електронік», але коли це було…
Світ забув про нас, виріс і змінився за парканом дитбудинку, як і ми, обнесені парканом, виросли і змінились, але по-іншому. Світ забув нас, світу не було до нас ніякого діла — журналісти скоро пішли, лишивши гори іграшок для молодших і кілька книжок, яким, мабуть, зраділа би Лізка. Світ набіг на дитбудинок, як океан, нахлинув і відкотився, от тільки двох моїх друзів забрав разом із собою.
Я тепер знав точно: я ненормальний. Я гуляв з Лізкою.
Так, я гуляв з Лізою дитбудинківським двором, повз іржаві лабіринти і поламані гойдалки, зелені кущі і сонячні зайчики, повислі на залізних ґратах паркану, що відділяв мене від неї, гуляв, поки Ліза лежала у лікарні. Відчував з нею і за неї: запах ліків, те, як натирають тіло бинти, те, як мокро стає, коли принизливо ходиш під себе, безвихідь, темряву, самоту… Впускав у свою голову її давні мрії, зчорнілі і перевернуті догори ногами, мов фотографії щасливого минулого, що так і не стало майбутнім — бути балериною, бути моделлю, бути коханою. Бути, бути, бути… Нічому не бути. Нічого не буде більше, навіть мрій, та я гуляв із нею і вірив, що поки мене накриває самота і страх, в очах темніє, і я непритомнію в закутку біля дірявої огорожі, Лізі стає краще, настільки ж, наскільки гіршає мені.
Мій статус у дитбудинку змінився. Мене більше не били. Зі мною більше не розмовляли. Не били, мабуть, тому, що я друг Лізи, а не розмовляли, мабуть, тому, що я друг Вамби. Мені не було діла до цих бовдурів — не б’ють, і добре. Я повільно вмирав, беручи на себе Лізчине горе, гуляв і вмирав, уявляючи, що тримаю її м’яку тоненьку руку. Я не був нещасним, це радше походило на транс, возз’єднання з іншою людиною і деякою мірою винайдення змісту. Я, на відміну, можливо, від більш інтелектуальних однолітків по той бік огорожі, ніякого змісту ніколи не шукав — ні у музиці, ні у кіно, ні у вині — не було у чому шукати. Не в «Електроніку» ж. Але ось, знайшов, і навіть не усвідомив.