— Ну иностранный, английский! А то мне на переговоры срочно, а я, кроме «Хау ду ю ду», хер знаю.
— А… Ну, это… У нас хорошая англичанка, Вера Ивановна, толковая…
Віра Іванівна, молода дівчинка після інституту, викладає нам всього лише два місяці, добра й симпатична. Єлизавета чомусь робить паузу, і я встигаю кинути переляканий погляд у бік забинтованого тіла, що колись було моєю Лізою, і назад — на Спонсора і його вартових. Єлизавета закашлюється зовсім неправдоподібно — видно, встигає подумати про те ж саме. І знає, знає ж, що це не Вамбо…
— Так вот он и знает! — видає вона, тикаючи у мене грубим пальцем із рубіном завбільшки з горошину. — Вера Ивановна ж их хорошо учит, а он отличник у нас. Правда, Костя, солнышко?
— Ну… так, — кажу я, новоспечене «солнышко», не помічаючи, що хитаю головою, щиро заперечуючи цю нісенітницю.
Але всім пофіг. Через п’ять хвилин ми вже внизу, і мене пакують у якусь круту чорну тачку. Я бачив такі через ґрати.
Єлизавета, здається, навіть за мене хвилюється. Невже так погано?
— Мы за ним присмотрим, не волнуйтесь, — говорить страшне обличчя, і тут я розумію, що хвилюватись у принципі є чого.
Переговори пройшли так собі. Ну, це якщо «не запариваться ерундой»… Справді, подумаєш, американці туркотіли — я розумів хіба окремі слова. Спонсор просік — а як було не просікти по моєму перекошеному зі страху обличчі.
— Расслабься, малец. Скажи им, что мы не понимаем.
— We do not understand.
Американці вилупились здивовано, заспікали щось щодо того, нащо ж тоді їх запросили. Я переклав, як міг.
— Скажи, русский надо учить!
— Угумс. You should learn Russian.
Переглянулись, знизали плечима, піднялись і пішли геть.
— От піндоси! — обурився хтось.
— Не, малец, ты видел? А заплатить? — і вже не мені, а одному з бритоголових: — Вован, проводи американских друзей! Да, и объясни им по-нашему, что за ужин принято платить поровну. Они ж не девочки, — і він засміявся, мабуть, про дівчаток то був жарт.
Не знаю, що тоді сталось із тими наївними американцями (наївними або жадібними — а інакше, чого ризикнули до нас податись?), але вечерю, оплачену порівну, я не забуду ніколи: ні до, ні після я не їв із таким апетитом.
Так почалось моє нове життя після п’ятирічної ізоляції у дитбудинку. Спонсор не розгнівався, що перекласти я не зміг, — Спонсор взагалі до всього ставився легко, крім хіба що до якихось — таємничих спочатку — панятій. Здається, його забавляло, що він опікується хлопцем із дитбудинку. Наприклад, дав мені купу банкнот і звелів купити собі підручників з англійської — «чтоб в следующий раз не облажался». Досі думаю, що я, певно, виглядав молодше, і Спонсор не здогадувався, що худенькому «мальцу» вже шістнадцять рочків, стільки ж, скільки деяким з його «пєхоти», як він лагідно називав кремезних хлопців, що збиралися в нас за офісом, а потім сідали у великі чорні машини і їхали десь не знати куди. Мене він з собою в такі поїздки не брав. Ну, я й не просився.
Зрештою, куплені підручники, звичайно, були закинуті. Гулянки, зустрічі, зустрічі-гулянки, у ресторанах, казино, саунах, на пароплавах-ресторанах і в ресторанах-казино… Я почав курити. Курив виключно «LM» і «Kent» — хтось, здається, Спонсор, сказав, що це круто. Я спробував «Снікерс» і «Марс» — про них мені ніхто не казав, та рекламу тяжко було не помітити — я багато дивився телевізор, в основному кіно і серіали. Я почав пити… з Лізою я більше не гуляв. Що я показував би їй? П’яних мужиків, що випивають горілки за вечір більше, ніж наш електрик Василь Федорович колись бачив? Як вони лапають дівчат, приблизно її віку, тільки грудастих і в коротких сукнях, чорних або червоних, як поля в рулетці. Як я сміюся над тупими жартами шефа і ніяковію, коли мені теж пропонують «полапать».
У мене в каптьорці (ночами я «працював» вахтером в одному зі Спонсорових офісів — там і жив) оселився маленький «Панасонік» — не гірше, ніж у Єлизавети в кабінеті. Я бачив, як викрили секту «Аум Сенріке», що здійснила теракт у далекому Токіо, як хтось безжальний і невловимий убив Влада Лістьєва, як хтось — теж безжальний — підривав житлові будинки у місті, що я звик називати столицею, як захопили лікарню в якомусь Будьонівську… у новинах показували багато що.
А я більше нікому не хотів співчувати. Так, саме так просто я діагностував свою унікальну хворобу — співчуття, гіпертрофоване співчуття. Розумне слово «гіпертрофоване» я вивчив ще від бабусі, років у десять. Слово «співчуття» знав завжди, от тільки не надто замислювався, що воно таке і чи варто ним особливо хворіти.