Але десь їде швидка. Не прислухайтесь: вона все одно занадто далеко.
Моряки з корабля «Арго» затуляли собі вуха, щоб не чути співу сирен, але нам це не потрібно: сирени швидких зовсім не страшні; ми просто пливемо в одному просторі, вони — в іншому. Корабель «Арго» має досягнути своєї мети — золотого руна чи, може, золотого теляти, і навіть це, зрештою, не так уже й важливо. Головне — не чути співу сирен.
Я теж пливу, як «Арго». І одна лише дрібничка вирізняє мене — а раптом, ви теж маєте таку дивну ваду? — мені доводиться «затуляти вуха». Бо інакше я чую. Я чую дивно, неочікувано, випадково, безглуздо. Ось уже двадцять два роки, з того самого дня.
…Я тоді вертався додому зі школи, одинадцятирічний блідий хлопчик із тонкими руками й ногами (ще не вкритими рудими кучериками настільки сильно й гидотно), київський школяр-недовідмінник. Мружив очі на сонці, шаркав, несвідомо відкидаючи носаками занадто теплих чобіт жовте кленове листя.
Наш двір був із тих затишних, де простягнулися через травичку, оминаючи стіл для доміно і сємок, хвилясті доріжки. Двір, де сусіди вішають білизну на протягнутих від будинку до будинку мотузках. І зараз пам’ятаю, як теліпались на вітрі білі полотна, і я пірнав поміж простирадл і того кленово-жовтого кружляння.
Під під’їздом мене мала чекати бабуся Ганя та пенсіонерки-пліткарки. Пліткували про все: від молодої сусідки, що десь там гуляє, і до Чехословацької Соціалістичної Республіки, що теж, бач, цієї осені творить щось, за їхніми поняттями, не те. Мені було все одно, я нічого такого не чув: ні про сусідку, ні про республіку. Пліткарки, певно, теж були чиїмись бабусями, але ж не моїми, тому мені і до них було байдуже, хіба б поменше хитали головами на мою кістляву поставу та блідість.
А свою бабуню я любив, мабуть. Хоч одинадцять років і не вважається для хлопця сентиментальним віком, та, думаю, я був досить-таки ніжною дитиною. Пам’ятав, як баба Ганя садовила мене на руки і читала виразно книжки — про піратів, про Робінзона, про Пітера Пена… То було давно, а тепер в неї зовсім ослабли очі — не могла ані читати, ані в’язати. Тож виходила надвір: чи то потеревенити з іншими бабами, чи то чекати на мене. І коли я з’являвся на хвилястій доріжці посеред двору, усмішка миттєво розквітала посеред її тоненьких зморшок і зморщечок, ніби старої потрісканої картини торкався одним розчерком хтось геніальний до божевілля, і була ця усмішка найщиріша в світі. Щиріша могла би бути лиш у моєї мами, але я майже не пам’ятав її, тої усмішки — та й мами теж. Але ж імовірно, що мамина була схожа на бабусину. У цьому запевняли мене фотографії, чорно-білі і дуже ніжні, там, де мама притискає мене до своєї щоки, і незнайомий пухкенький, не схожий на мене хлопчик мружить очі від того щасливого маминого сяяння, що й досі, здається, йде від тих вицвілих знімків.
У той день лавка біля під’їзду виявиться порожня. Хоч я й побачив це не відразу. А не побачив, бо двері мого дому затулило воно, біле авто. Авто із написом «03» червоною фарбою на дверцятах, кехекаючим дядьком-водієм, схожим на демона у клубах сигаретного диму. І я не побачив, що пофарбована зеленим лавка порожня… Я зупинився.
Так само легенько тріпотіли сусідські простирадла, так само жовті сонечка кружляли навколо. Але тихо. Дуже тихо — так, що навіть, здається, чути, як вітер зриває з куща тоненьке павутиння і несе його далеко-далеко, де я вже ніколи не буду. Жіночий голос покликав додому якогось Володю: «Воло-о-одя!» Тиша. На першому поверсі зчинили сварку й загримали посудом. Тиша. Знову закашлявся у відчинене вікно зморщений димний демон-водій. Тиша.
Що, коли ця машина приїхала до нас? У квартиру на третьому, з прохідними кімнатами і старим велосипедом у коридорі. У кімнату із кремовими фіранками, що соняшниками визирають у цей двір разом із ледве живою геранню (я ж частенько поливав її ненависним зеленим борщем), прямісінько до того скрипучого дивана, на якому відпочиває бабуся.
Що, коли бабуся лежить там зараз, і їй так само міряють тиск, як колись дідусю? Про дідуся я не пам’ятав більше нічого — лише, як міряли тиск (тепер я вже розумів, що це таке відбувалося, а зовсім малим мав лише образ у голові), а потім мене забрала до себе двоюрідна тітка, і дідуся вже ніколи не було, а бабусина усмішка стала трохи сумнішою. Що, коли так само, як мама, бабуся зникне раптово, і сусіди шепотітимуть за спиною, співчутливо та водночас так неправильно, що мурахи бігатимуть між лопатками й сильніше задуватиме зі щілин у темних під’їздах. А потім мене поведуть коридорами із жовтими стінами, підведуть і скажуть: «Дивись, це твоя мама. Скажи їй, що любиш її. Мама тебе почує». Що, коли тепер?.. Я ніколи про це раніше не думав. Попри все. Я ж був одинадцятирічним хлопчиком, і м’яч вдарявся у вікна, і летів над всіма простирадлами цього двору, і я кричав «Гол!» частіше, ніж згадував маму чи дідуся.