Актриса піднімалася трапом із гордо піднесеною головою. От тільки вітер тріпав сиве волосся, висмикував його з-під дбайливо зачеплених шпильочок і гребінців, і, видаючи свою схвильованість, старенька знервовано поправляла неслухняні волосинки.
— Прошу вас, сюди.
— Як тут… Я, правду кажучи, давно не літала.
— Як давно, мила пані?
— Ой, — актриса обернулась і відгородилася від чоловіка своїм до помаранчевості коричневим саквояжем. — Я думала, тут нікого немає, крім стюардеси. Вибачте.
— Ну що ви. По-перше, я є, хоча суперечки про це точаться давно і практично всюди, від Патріарших ставів і до Інтернету.
— До… чого, вибачте?
— А ні, нічого! Ще нічого. Не зважайте, Ганно Гаврилівно. Проходьте-проходьте. І припиніть постійно вибачатися, як ваша дочка, їй-бо… Ай, неважливо. Отут, — він легенько натиснув на дверцята над головою актриси, відкриваючи поличку для багажу, — кладіть свої скарби… У вас же є скарби?
Тиша. Ряди порожніх сидінь першого класу — у світлій шкірі. Маленька жінка із акуратною зачіскою.
— Скарби? Один. У мене лише один скарб…
— Який же?
— Мій онук.
Актриса вся якось ураз згасла, аж так, що перестала бути актрисою, а стала бабою Ганею.
Розділ 2. Плацебо
Ти ж не розумієш, ти ж іще дитина!
Я й справді тоді багато чого не розумів. Наприклад, чому тітка кричить, коли вже нічим не можна зарадити — кричить на мене, єдиного, кому направду сумно.
Тітка знову заголосила.
Я, приголомшений, думав про те, що й справді нічого не розумію. Не розумію, чому накрили темним покривалом бабине трюмо і чому тітка голосить іще дужче, коли я, розгублений і зніяковілий, у тісній квартирі із труною посередині, починаю колупати дірочки, проїдені міллю в тому покривалі.
— Люди дивляться!
Ніхто не дивився — всі дивились на бабу Ганю у труні. Хіба що баба Ганя дивилась на мене — одне око ніби мружилось — не рухалося, ні, бо вона ж була мертва, а так якось, застигло, наче бабуня підглядає, чи то за мною, а може, хоче останній раз глянути у своє чистесеньке трюмо — як там зачіска, десятки маленьких шпильочок, бо не годиться, будь-що не годиться ходити погано зачесаною, особливо в її віці — але хтось навісив ці чорно-сірі шматини, так що ні, бабуся себе не побачить.
Гості випивали трохи горілки і йшли собі геть. Сусіди і сусідки. Знайомі тітки. Не знайомі нікому. Не знаю, чи їх було багато.
Бабуня в мене була непроста — відома колись акторка. Їздила закордон, отримувала якусь нагороду від якогось вождя, здається, Брежнєва. Фільмів із бабунею я не схоплював і на екрані її зовсім не впізнавав — це молода жінка, що дивилася на мене із фотокарток, грала у тих кумедних сценах, не моя бабуся.
Де всі ті люди з численних фотографій, чоловіки з афіш? Може, вони просто не знають, що бабуня померла? Мені ж, одинадцятирічному, не спадало на думку, що й люди з фотографій вже теж цілком могли обернутися на нуднуватих старих, а то й умерти — ще б пак.
Акторка… Та якби я не бачив сотень радянських фотографій-листівок у комоді під телевізором і тих двох бабусиних улюблених, що височіють на ньому, із якогось химерного неіснуючого міста на морі, то подумав би, що баба Ганя була лікарем. У шафках і шафочках завжди було повно пігулок — сріблястих пластинок, біленьких прямокутників, пакуночків, які шурхотіли, як змії, невидимими порошками. «Ану геть звідси!», «Ану злізай!» — тільки й чув я, малий, коли змагався за право розділити з бабунею цю її пристрасть до загадкових білих кружечків, таких могутніх, що весь будинок поважав її, здається, не за минулу славу, а за це незрозуміле чаклунство.
— Бабунь, а мені теж буде добре від тих круглих штуковин?
— Яких штуковин?
— Ну тих, що ти тьоті Наталі дала… — показую блістер (ні чорта я не знав, звичайно, у п’ять років, що це називається блістер).
Як же вона репетувала!
І чому тільки я згадував оце бабине волання, ковтав заново дитячі дрібні обра́зи разом зі слізьми біля труни. Ніби не мав, що пригадати. Але ж мав. Міг би про Робінзона Крузо і про Пітера Пена, книжки із підклеєними корінцями, прочитані нею вголос, кожна зо п’ять разів — востаннє, коли я вже і сам вправно умів читати… А ні — марились старечі пігулки й останні чудернацтва — треба й самому бути обачнішим, бо отак все життя думаєш-гадаєш, що б такого ще витворити, аби здивувати потомків, а один-єдиний онук переминатиметься з ноги на ногу і згадуватиме неважливі історії, останні старечі твої чудернацькі витівки.