Старечі витівки — це ось про що… Навесні, десь понад півроку до того дня, коли під моїм під’їздом з’явилось і затулило похилену лавку авто швидкої, я лежав хворий.
З обіду була лише якась незрозуміла тривога, нездорове, непоясненне бажання робити щось — терміново, вже, аби врятуватись від чогось примарного, що вже летить, ніби мої іграшкові літачки, розкриваючи над моєю головою іграшкові бомболюки, наповнені справжньою смертю. Ставало все гірше і гірше, і ближче до ночі я вже марив незбагненно-гарячим замкненим простором: вогнем, водою — водою, вогнем — водночас. Я верещав щось божевільне, ніби ось-ось вода затопить кімнату, і всі загинуть, а найстрашніше, загину і я. Та більше боявся не смерті, а тої, найпершої, миті, коли вода заповнить мене або коли доторкнеться болючим своїм язичком здичавілий вогонь. У лихоманці я задихався, наче повітря разом вийшло з кімнати.
Це все від температури, немає ніякого вогню — так бабуня казала, і я вірив. Якби не вірив, то, здається, помер би.
Я й розум зберіг лиш завдяки її спокійному голосу:
— Ти вдома. Ти Костя. Ти мій онучок.
Повітря… нема… повітря. І жар — жар підходить усе ближче до відсіку — якого відсіку? — кімнати. Кілометри… Глибина… Додому…
— Ти вдома, вдома, лежиш на ліжечку, Костику… Ось твої літачки, ось марочки. Сусідка-поштарка марку тобі нову дістала, рідкісну, із птахами і непогашену. Ти вдома…
Без кінця повторювала і повторювала оце «ти вдома», мов чаклунське закляття. Що воно означало — не знав, але гадаю, її голос втримав мене на поверхні, поверхні моєї свідомості чи (а раптом?) поверхні тієї води, що от-от погрожувала затопити мою кімнату або мою вже заражену дивним недугом свідомість.
А потім ще, лиш один раз — та врізалось у пам’ять, бо в пам’ять врізалось усе, що стосувалось його, — вона сказала якось гірко і рішуче:
— Батька твого не встигли… а тебе витягну! Це не твоя біда!
Одужання прийшло легко, як від правильно підібраного антибіотика: раз — і немає температури. Ніби й не було нічого, тільки слабкість і холодок по шкірі. Але бабуня переймалася й далі. Вигадала якусь дурницю: нібито хвороба ця впливає на зір — звеліла берегти очі, заборонила читати і навіть торкатися газет, вмикати телевізор, спілкуватися з однолітками (до чого тут зір?)… Тільки підручники чомусь були варті ризику — їх я мусив читати систематично й настирливо, замість усіх моїх буденних розваг, так само, як і виконувати домашні завдання. Ох, і сердився я, прямо лютував, вибудовував то плани втечі, то плани помсти. А коли вийшов «на волю», був як та людина з минулого у фантастичному романі — я й гадки не мав, що відбувалось у Радянському Союзі протягом цілого місяця. І це я, збирач найцікавіших вирізок із газет! Зате у шкільній програмі, мабуть, досяг більшого успіху, ніж відмінниця Тетянка — ні справедливості, ні логіки — одне слово, старечі витівки.
Та й це були ще не всі бабусині чудасії. Перш ніж звільнити мене з-під варти, бабуня влаштувала зовсім уже непоясненне дійство.
Таке чіпляється за пам’ять, як прикручене кремезними болтами. Болти іржавіють, поки ти дорослішаєш, тож спогад уже не відкрутиш, навіть якби захотів. Навіть з місця не зсунеш, і лише звикаєш, що десь воно там лежить, вкрите пилюкою, позеленіле від плісняви і тому непомітне — ти не торкатимешся й не митимеш, доки не прийде час, і краще, щоб він і не приходив.
Бабуся почала здалеку, і певно, їй здавалось навіть, що обережно. Дорослі іноді вважають, що солодка інтонація дозволяє краще порозумітися з дітьми і що спогади раннього дитинства підліткам такі само дорогі, як сентиментальним старим.
— Пам’ятаєш, як був зовсім манюнький, все хотів чарівних таблеток з’їсти?
З’їсти таблеток? Я саме їв спечений пиріг з полуничним варенням (велика взагалі-то рідкість для моєї бабуні — вона все більше сухим і дуже твердим печивом мене «балувала») і ледве не подавився великим шматком, усвідомивши зраду: пиріг, та ще й з полуничним варенням — це, виходить, не просто так, і навіть не на честь мого «одужання».
— Пам’ятаєш, сонечко?
Я відсунув тарілку, бо ж «сонечко» — це був уже дуже серйозний поворот.
— Ну, то коли було, бабуню…
— А хочеш, я покажу тобі ліки, такі, що справді корисні і дуже тобі потрібні… Тобто можуть бути…