Де шукати Вамбу? Як врятувати? Ну, не повинно ж так бути, щоб я втратив і Тарека, і Вамбу — і батька, і сина. Що сказав би мені старий араб, що водив мене колись містом на воді? Я так і не знаю, чи живий його молодший син, Ахмед… Що ж тепер — і старший загине?
Хотілося з кимось поговорити, співчуття хотів чи поради, і якось не витримав і сказав, тихенько, сьорбаючи чай і на щось таке сподіваючись:
— Я ж колись… — ще один ковток, хоч у горлі, здається, стоїть грудка, і ріденькому коричневому пійлу з пакетика важко потрапити до мого шлунка. — Ну, бачив чужі сни чи щось таке…
Алла вилупилась на мене, та я хотів договорити будь-що, то ж випалив швидко:
— Я от думаю, Алл, може, я міг би відчути Вамбу? Ніби опинитися в його шкурі, розумієш?
Помилка… Треба було змовчати. Може — запитати Агуніку — чи я саме такої реакції підсвідомо прагнув:
— Ні! Ні! Мразь ти така ненормальна! Якщо ти знову почнеш із цим своїм… — шипіла моя кохана.
А я не те щоби хотів бути ненормальною мраззю, поганим чоловіком своїй дружині. Просто… Вамбо зник, просто стадія заперечення Майдану минула, і минув гнів — на тих, хто не захотів розділити зі мною той спокій, що я так довго виборював, а потім взяв та й перетворив життя на суцільну стрічку новин. Просто — тепер, проказавши Аллі свої ненормальні наміри, я знаю, що втратив хоч який, але тил. І хоча ще тривали торги — йти чи не йти, чи відкупитись від Майдану грошима і знову закритись у теплій квартирі — відступати уже не було куди. Бо Вамбо, куди він подівся? І якщо не мій дар (так, тоді вперше я подумав про свою хворобу — дар!), то що тоді допоможе?
І я почав діяти, як тоді, коли працював на Спонсора. Тоді ж у мене виходило відчути певну людину, навіть незнайому. Я заплющував очі, прислухався до шуму Майдану. Неважливо — під звуки трансляції, сидячи на дивані і сьорбаючи щось стимулююче з кришталевого бокала чи прилаштовуючись коло бочки, одягнений у дорогу туристичну куртку — у такій можна було б не замерзнути навіть у Гімалаях — і приймаючи з рук волонтерок охололий на морозі чай — і мовчав. Мабуть, люди вважали мене ненормальним. І питали, чи не п’яний. Так, пити я теж пробував — як останню можливість. Чи я нормальний, питаєте? Смішні. А хіба нормальні приходять на цей Майдан? Як на мене, всі «нормальні» сиділи вдома, тож я не боявся цієї публіки — най думають, що хочуть.
Але все марно. Нічого-нічогісінько. Майдан шумів, а я не чув. Десь когось били у відділку, а може, й на тому міфічному п’ятому поверсі Київської міської державної адміністрації, де, як у легендарному львівському метро, катують людей праві, але не у всьому, хлопці… Я знав про все, але не відчував нічого. Не чув.
Одного дня прийшов стомлений додому, гаркнув, що хочу їсти, проскиглив, що страшенно втомився. А ніхто не відповів.
І все дарма… Час до часу з’являлась злість на цей Майдан — відібрав і спокій, і Вамбу, і от тепер — дружину. Хоч би Вамбу повернути — він один вартий решти. От би тепер ту чорну кульку. Вона ж мала б діяти як протиотрута до білої? Білий і чорний… і здавалось би, це ж білий — колір добра, а хтось переплутав кольори наче навмисно, і тепер виходить, що єдино важливе добро, що я хочу і міг би зробити, залежить від чорної горошини, якої вождь не удостоїв мене.
Хтось дзвонив — номер не записаний у телефонній книжці, набір випадкових цифр, як виграшний лотерейний білет, але, глянувши на останні, я впізнав — Алла. Та ну, я ж витер її номер не для того, щоб тепер піднімати слухавку. Ні-ні. Коли наступного разу мені захочеться сексу, я покличу когось, хто не окупує мою квартиру на декілька років і не виставлятиме стільки баночок на полицях лише за тим, щоб у важливий момент кинути обра́зи в моє загрубіле від чужих вітрів обличчя. Хіба жінки не мають бути добрими? Співчувати, любити нас такими, як ми є? Чому вона ще тримається за мене? Квартира-сталінка? Що цій Аллі взагалі треба? Я не знав, бо, відверто кажучи, ніколи не цікавився цим питанням:
— Алло, що ти хотіла?
Вона, звичайно, не cказала нічого важливого — збрехала щось про те, що скучила і переживає, що без неї я їм всухом’ятку, а це вірний шлях до передчасної смерті.
Спочатку з’являються руді кучері, потім маленька ніжка на неймовірно високих підборах, і…
— Доброго дня! Ми раді вітати вас на борту нашого літака.