— Доброго дня, Костянтине Гавриловичу!
— А? Що? Де тут вхід до будівлі? Я страшенно замерз! — Костя майже верещав, перекрикуючи гуркіт двигунів. Він здався мені неприємним і по-дитячому егоїстичним — ніби перше враження про чужу людину: навіть не по —здоровкався, а одразу «А! Що?», змерз він, бачиш.
— Подивись туди!
— А?
Я махнув рукою туди, де билася, мов рибка… Лізка. Це була Лізка! У тому самому одязі, що я бачив її на Майдані.
— Лізка? — він прошепотів, і розібрати було неможливо, але ж я знав, що він каже, адже це був я сам.
І тут вони почали валити у скляний коридор рукава — всі, хто з літака, хто з будівлі аеропорту. З’явилась руда куля Аллиного волосся. Я завмер — чому Алла і Лізка разом, в одному літаку? Тут же підійшла Агуніка, я впізнав її по точеній фігурці і смолянисто-чорному каре, вийшли якісь замотані в ковдри чорношкірі люди — їх я не впізнавав… Туніський торговець Буазізі йшов, штовхаючи вперед свій візок із фруктами — значить він-таки зміг відібрати його назад у поліції; вийшов Вамбо, чомусь у військовій формі; якийсь хлопчик років семи; Льоня, якого я тільки-но зустрів на Хрещатику; син Тарека, Ахмед, якого я лишив на площі Тахрір, та так і не спробував дізнатись, чи він живий; молодий копірайтер з Івано-Франківська, з якого я кепкував на останній презентації, ще перед Майданом… Скоро рукав заповнився так, що більше там не помістився б уже ніхто, та я бачив, як визирають з ілюмінаторів якісь обличчя — не розгледіти звідси, не впізнати, як продовжують заповняти рукав темні безформні фігури.
— Ти знаєш, хто всі ці люди? — спитав я сам себе.
— Ні, якого біса? Це знов якийсь триклятий сон?
— Так, це сон. Але дозволь припустити — цей сон усе ж має щось спільне з реальністю… Не здогадуєшся?
Я говорив так упевнено — і я знав. Не здогадався, а знав, як і має знати справжній бог, а я був тут і богом, і чортом, і підсудним, і судією.
— Це люди, які більше не повернуться у твоє життя. Ти їх викреслив. Тобі не до них.
— Як? Вамбо? Лізка? Вони ж живі чи?..
— Та, може, й живі. Але хіба вони існують для тебе?
— Так, я ж бачу їх…
— А чуєш хоч когось? Хіба ти наважився підійти до Лізи?
— Ні, але…
— Її вигляд відлякує тебе, та й її жертовність також. Хіба ти знаєш, чому твоя дружина плакала по ночах? Зовсім не через твою невелику зарплату. Чи, може, ти в курсі, що в Агуніки є син від першого шлюбу, великий хлопчик, уже ходить до школи, знаєш? Хіба ти наважився їх… — тут я завмер, підбираючи слово, — хіба ти наважився їх зрозуміти? Я вже не кажу про співчуття, воно ж тобі видається хворобою.
Він, схожий на мене як дві краплі води, мовчав, опустивши руки вздовж тіла і вдивлявся туди, за скло — так, ніби вже й не було йому холодно.
І тут мені сяйнула думка.
— Сідай у літак!
— Що?
Ми стояли один проти одного: Костя і Костя. І я не розумів його. Не хотів розуміти, не наважувався, мені було огидно.
— Сідай у літак!
— Чому? Чому я маю?..
— Я ж тільки-но пояснив. Там усі, кого ти відмовився розуміти, кого я відмовився розуміти…
Хіба я розумів колись сам себе? Хіба я шукав хоч щось справді своє? Ні, лише оту омріяну, суху, як позаминулорічне листя, нормальність. Лише біг-мак, виготовлений за незрозумілим, але рекламованим стандартом.
— Але ж я… я не йду із власного життя, чи не так?
Тут, визнаю, я, доморощений бог, зрозумів, що заплутався. Сон починав скидатися на звичайний брєд, який сниться всім і кожному — я зніяковів і навіть не помітив, що вітер вщух і турбіни літака підозріло стишились, і говорити тепер можна навіть пошепки. І я прошепотів сам до себе — ненормальне:
— А я йду від тебе. Набридло. Я ненормальний, а ти постійно… хочеш бути кимось іншим — таким, як найбільша наволоч у дитбудинку, таким, як найгірший рекетир, таким, як ідеал Алли, який вона навіть не любила ніколи — просто базікала, дурна баба, бо була невдоволена життям — не через нестачу грошей, через нестачу твоєї уваги. Тому дозволь сказати тобі правду. Я йду до Лізки. Вона бачила мене таким, як я є. І я просто зараз прокинусь, підійду до неї і попрошу пробачення. І, може, одружуся з нею.
— Якщо вона захоче, — раптово перебив мене Костя.