Це все-таки зовсім інше, коли ти можеш втрутитися. Спостерігати за знущаннями над Буазізі — що за дурня і самокатування? Нічого не зробити, не заступитись, не змінити. А тепер я можу. Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, у якому ненормальними вважаються бетмен і супермен.
У таксі я заплющив очі.
— На Майдан, — скомандував супермен, ну, тобто я.
— Дурак чи шо? Як я тобі на Майдан заїду? Я вроді не танк.
— Ну та поближче, де зможеш… Не говори зі мною, я посплю, — збрехав я, бо ж героям доводиться іноді брехати, щоб урятувати життя мирних співгромадян.
Ну ж бо, ну… Комусь погано зараз. У цю саму мить, ось тепер, коли я їду у теплому таксі, пропахлому чи то кров’ю, чи то лише тією брудною ковдрою, що кинув сюди для пораненого співчутливий дідусь. Ну ж бо, ну… У когось влучили, чи побили, чи обпекли — і він просить допомоги, моєї допомоги — чому б і ні? Таксист врубав якусь музику, шансон, але я не хотів відриватися від своїх роздумів. «Весна опять пришла, и капельки тепла…» — співав Круг. Не прийде, не прийде для когось весна. Де ти, брате?
Сирі стіни підвалу так і лишаться навколо, як земляні вали, як у якомусь кіно про фашистів. Ніби стискаються і давлять, я відчуваю, хоч майже не бачу. Як у могилі. І біль не відпускає — до самого кінця не відпустить. Очі, обличчя, рука… За що вони так зі мною? Що я їм зробив? Ну що?
Щось нявкнуло збоку. Я дьорнувся, бо злякався, що щур. Ні, справді, нявкає, а не пищить — кіт. Боїться, мабуть, мене, а я його боюсь. Що якщо скакне на обпечену руку, шию чи, не дай Боже, обличчя… А воно боїться мене. Чого мене боятись?
— Тобі собак треба боятись, — кажу. — А я не собака, людина.
— Няв…
Та це не кіт, а кошеня, мабуть. Я не побачу — зав’язані очі і болять так, що хочеться вити. А може, занявкати із ним?
І я нявкаю, а кошеня відповідає. Дивно, але якось легше. Ніби не в самоті. Няв. Дивно, як у нічному жахітті. Здихаю у підвалі дому, де зупинявся, коли мама з татом возили перший раз у Київ. Після випускних у школі возили, нібито за те, що непогано здав. Ну, як непогано — п’ятірки, звучить добре, якби ще не по дванадцятибальній шкалі. Я знав, що все одно повезуть. Так довго гроші збирали на цю поїздку, мріяли. Як зараз пам’ятаю, батьки не могли зорієнтуватись, боялись, що не знайдуть квартири — так і було, бо в Києві є дві вулиці Коцюбинського — Юрія і Михайла. А я то діло просік і легко все знайшов. Юрія Коцюбинського, 33г — і номер гарний, і район гарний, затишний. Ще хвастався, що буду тут жити — буду киянином… Жити — ні. Помирати.
Мокра підлога затряслася переді мною. Що це в біса…
— Мужик, плати й виходь!
І ніби ж везли мене в лікарню і говорили російською, а я думав, мітингувальники й бойовики — українські націоналісти. Як же це?
— Слухай, мужик, рідний, я заплачу. Довези до Коцюбинського ще, Юрія. Дуже треба.
— Зае… Гроші-то ще будуть на це?
Я майже одразу побачив, хто він, той, хто розмовляв із кошеням — у світлі вуличного ліхтаря. Форма, нашивки…
— Хто це зробив з тобою?
— Люди, — тільки й сказав і обвис.
Я ніколи не дізнаюсь, чи цей молодий боєць стріляв у людей, чи катував, чи знімав когось голого на мобільний телефон. Не хочу цього знати. Він нявкав у підвалі, і в нього були батьки, що возили його до Києва, просто так, не за гарні оцінки. У всьому іншому нехай розбирається суд, хоч людський, хоч Божий. І так знаю, що він сказав би — що бігти страшно, бо будеш дезертиром, і свої ж на смерть заб’ють, що їх усіх запевнили, буцімто на Майдані фашисти й бойовики. Я все це знав. Іноді для цього не потрібно ніяких особливих здібностей, ніякої хвороби, що примушує чути інших поза твоєю волею, — достатньо лиш розуму, холодного настільки, що може умістити в собі мотиви ворогів. Співчувати зовсім не означає прийняти.
Я не міг бути цьому хлопцю суддею, бо знаю, про що він думав, після співчуття хіба осудиш — просто відвіз хлопця до лікарні. Кого відвіз? Людину. Дитину навіть. Няв, дідько з вами…