— Грошей треба?
— Ні, тут ліків і грошей багато приносять, для майданівських, правда, але ми візьмемо.
— А що, привозять когось із Майдану?
— Та буває… різне тепер буває. Ви що, не чули? Ви як втомились, відпочивайте. А як ні, то краще на Майдан ідіть. Неспокійно мені щось, — каже чергова сестричка і шепоче, так ніби це щось дуже потаємне. — У мене хлопець там. Чи ви не за Майдан? — вже підозріло, вевешника ж привіз.
— А в мене дівчина там, — чомусь кажу я, а може, той трохи знахабнілий супермен, що не вміє відрізняти своїх від чужих і рятує всіх поспіль, випадково.
І так, у мене є дівчина, та, що билась, як рибка об скло у ненормальному видінні. У тому, де до мене повернулась моя ненормальність, і я повернувся сам до себе, і став нарешті — цілий.
Вже пізно? Щось затягнуло її у літак, цю мою дівчинку, у Boeing-737, що рушив у невідомому напрямку, у небо, де ще дощить, і листя опадає з дерев, коли тут, у застиглому в передчутті Києві, давно вже минув листопад.
Повернути б.
Розділ 22. Хода по мир
— Ви не бачили жіночки? Така худа дуже. З обличчям… понівеченим. Ліза звати.
— Та бачив якусь таку колись. Але чортзна-де зараз. Спить, певно, в якомусь наметі чи у КМДА.
— Ви не бачили?..
— Ні.
— Вибачте, а ви…
— Взагалі-то, я сплю.
— Сидячи?
— Ну а как, бляха, тут еще спать, брат?
Я ходив і ходив, питав і питав… Шкода, що я заважав їм спати. Особливо того шкода, що мені нагрубив і назвав братом — я бачив потім його, накритого брудним покривалом, з головою накритим. Але це було пізніше, вже після того, як я виспався — теж сидячи, бо ну а як ще? А ранком мені пощастило. Я взагалі був аж занадто везучий в той день, ненормально везучий. Я просто розплющив очі, а вона йшла назустріч, несла бутерброди й усміхалась самими очима, решту обличчя ховала медична маска.
— Лізо! — закричав я. — Лізо!
Люди озирались на мій крик, а я біг до неї, як бігають у кіно тільки найголовніші герої назустріч найголовнішим героїням. Ліза!
— Це я, Костя! Костя! Ти впізнаєш мене, Лізо?
Вона відверталася, ховала обличчя, пропонувала взяти бутерброд і проходити, не заважати… Щось творилося з нею, дуже, дуже дивне.
— Так, впізнаю, — нарешті здалась вона і пішла геть.
— Ти куди?
— Вибач, я… Я розношу бутерброди. Може, все-таки візьмеш один?
— Ні, Ліз… А хоча давай. Слухай, я вчора, тобто це сьогодні було, бачив тебе уві сні. І от приїхав. Ну, як би по тебе…
Я не сказав, що і наяву бачив, вже давненько — навіщо їй…
— Дякую. Я чекала, — сказала вона і пішла геть, скористалась тим, що я на мить випустив її льодяну руку зі своєї.
Ні, я не повів себе, як зазвичай, тобто як боягуз. Я метнувся за нею, розштовхуючи заспаних революціонерів і збуджених роззявляк, я біг за негарною жінкою, вроду якої пам’ятав лише я, спішив, як безвусий хлопчина за останнім потягом на фронт (хоча чи буває колись останній?) — не тому, що військовозобов’язаний, а тому, що хоче бути чоловіком. А Ліза все соромилась навіть глянути мені в лице, поправляла маску кожної хвилини, наче… Наче закохане дівча.
— Ліз, давай поговоримо, Ліз, — я взяв її за плечі, відчував, які вони затонкі, мов каркас повітряного змія, дивився в очі, завеликі, аж до неправильності, знайомі, аж до спазмів у животі.
Говорили так довго, здається, цілу вічність і дві кружки. Дві кружки блідого чаю з пожовклих від вологи пакетиків. З Лізиної розповіді виходило, що всі її мрії здійснились — ні, не ті, де вона мала бути балериною, не ті, де придумала стати моделлю, не ті, де у неї було скількись там діточок. Виявляється, Ліза була щаслива з того, що працювала у дитбудинку.
— В нашому, рідному, уявляєш?
Я уявляв, аж занадто емоційно, можливо. І кухню ту уявляв, де… А Ліза була щаслива.
— Мене на місце Ніни Йосипівни взяли. Царство їй небесне! Така добра була, така лагідна, як мама мені…
А о восьмій почули, що треба йти. На мирну ходу. До Верховної Ради? Я толком не второпав, куди і навіщо, не спав же цілу ніч. Та й люди у натовпі не дуже розуміли, чути було, як хтось пошепки ділиться страшними здогадками — буде бійка з «Беркутом», он самооборони скільки зі щитами, як у лицарів круглого столу — але шикувалися поволі. І я теж вишикувався, поруч із Лізою. Підходили заспані кияни, ті, що не ночують на Майдані, більше і більше їх. А я думав уже про них як про помічників, бо я ж був свій — я ночував тут.