— Я пішов, — просто сказав хлопцю в касці.
І я отак взяв і пішов. Спокійно покрокував, наче йду гуляти Києвом, і нехай би ще посипав сніг і засвітили ліхтариками вітрини кафе. Мене чомусь не чіпали. Може, був схожий на тітушку?
— Вам допомогти? — спитав жінку у норковій шубці, руденьку, схожу на Алку.
Вона сиділа й лупала бруківку, так спокійно і вміло, наче різала тазик олів’є до Нового року, різала і боялась не встигнути.
— Справлюсь.
Я пішов далі. Так схожа на Аллу… Зупинився, озирнувся і перепитав:
— А чоловік де, тут?
— Нет у меня мужика.
Я сів поруч і лупав бруківку. А потім набрав повну жменю і рушив до барикади.
Близько дев’ятої вечора нас відтіснили до Будинку профспілок. Але ми стояли. Кидали щось у когось. Я не розумів. Просто передавав каміння. Це краще, це навіть трохи простіше. Природніше. Захищатись. Повз мене проносили тяжко поранених. Пронесуть когось, і бачиш червоний слід — так багато крові, куди вже нести… Куди? Але несли, кидали, лупали бруківку і колотили ті кляті коктейлі. І коктейлі летіли у ворогів, навіть якщо ті вороги потім виють з безвиході і нявкають, помираючи, як кошенята. Хлопці поруч зі мною мали жити. «Так треба», — казав собі, і лупав бруківку, і не вірив.
Наступне, що пам’ятаю, це як дивлюсь на полум’я — чорно-помаранчеве марево Профспілок. І чую. І не чую. Не хочу чути.
Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці.
Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримали нарешті — силу.
Я не бачив того, що відбувалось. Я не допомагав виносити поранених. Я був найкращою мішенню. Застиг посеред Інститутської. Із непокритою головою і беззахисно розкритими долонями, у колись білій розстібнутій куртці, що тріпотіла на вітрі, ніби благання про перемир’я. Застиг. Як ідіот. Як мішень у тирі. Мене штовхали і лаяли, що заважаю проносити носилки — я чув і знав, але… Я чекав. Кулі. Смерті. Смерті, яку отримав Тарек. Яку отримали ті хлопці, що після них під моїми ногами оці криваві калюжі всмоктуються у роз’ятрену болем і стертими пальцями землю, і всі, кого я не знав і ким я не був… дотепер. Хлопці падали довкола. Не поруч, але я чув, як потилиця стукає об асфальт, як затихає моє серце. Не впевнений, де, в якому часі, в якому столітті.
Вони падали — люди, що вірять. А я стояв посеред вулиці як благання про перемир’я у білій куртці. Майдани огортали мене. Близькі і далекі. Великі і малі. Християнські, мусульманські, індуїстські і хіпстерські. Людські.
Епілог
Коли я дописую ці рядки, у Нігерії починаються вуличні протести. Я бачив сьогодні кремезного чорного чоловіка — він плакав. У нього навіть сльози були великі. Бандити забрали його маленьку донечку — повезли вантажівкою у невідомому напрямку, як і ще двісті дівчаток, учениць середньої школи у містечку Чибок. Українці цього, мабуть, не помітять. В країні неспокійно, знову гинуть люди, знову горить і болить…
Особисто у мене все добре — якщо воно існує, це «особисто» — в шикарному, за тутешніми мірками, готелі я намагаюсь ніжитись на піску і роздивлятись намальовані на хмарах фігури. На острові довкола готелю, здається, панують злидні — відображаються ледь помітними тінями в очах офіціанток, коли ніхто не дивиться, гості ж обговорюють одноманітний сніданок і брак капців у номерах. Не знаю, я ходжу босоніж.
Вечорами я дивлюсь, як сонце опускається в океан, жовте, мовби кленове листя у київському дворі. Як кленове листя, якого я ніколи насправді не бачив. Я знаю, десь там, за уявною лінією, що ділить світ навпіл, є острів Консульєро, а на ньому темношкіра дівчина з гарним тілом готує місцеві делікатеси, а може, й дивиться за горизонт — у мій бік? Чи у бік батька її викраденої ровесниці з Нігерії…
То я й думаю собі, можливо, мені закинути все, поїхати на острів, знайти служницю вождя і спробувати купити її усмішку за кольє із дешевих стразів? А може, й не усмішку, а цілу таємницю — таємницю другої, чорної кульки. Служниця вождя гарна, ніби висічена умілим різьбярем із чорного дерева — маленька богиня крихітного щасливого світу. По всьому світі тисячі таких. І її ровесниці, викрадені терористами, — теж богині, і в халупах їхніх родин тепер фотографії як ікони… Я маю надію, що Господь не ображається. Освячує ті образи́ і чекає: ну зробіть щось, люди, чи дарма я створив стільки рук і очей? Чи дарма прийняв на себе все…