А він був на горищі старого будинку навпроти. Поставив сім щуроловок і до побачення мав наловити щурів. Сидів у павутинні і чекав. Коли в дальньому закутку починало кувікати і борсатись, кидався туди, одчіпляв приреченого й ховав у сумку. Оскаженіла від болю звірота виїдала одне одному животи.
Сова сиділа на мальованому ґанку далеко-далеко вгорі над містом і чекала. Перебрала дзьобом кожну пір’їнку, змастила лавандовою олією. Почистила золоті браслетики на лапах і срібні півмісяці на крилах.
Вона була вже немолода; але таке трапилося вперше. Довго не хотіла злітати до Аркадія Івановича, але судженого й конем не об’їдеш. Стане він говорить, а її мов хто снігом обсипле.
Часом приносив їй нотники, і вона розучувала щось нове. Розпитував, що вона любить, і те приносив. А крила, дивувався, які могутні в тебе крила. Ну й що, відповідала, мені нікуди ними летіти.
Сова постелила під лапи найдорожчий моховий килимок і почала службу. На набережній вискнув знайомий лімузин.
Ой, Макбет, я сама все бачила. Він хряпнув дверцятами, і в ту ж мить коло нього сіла дзьобата. Відкрив портфеля, і звідти стали вискакувати щури. Бр-р-р-р! Сова затремтіла, гребонула лапами — і що там скоїлось! Пташище таки мала мисливський хист! Вона заохочувала тварей розбігатись, а потім, захмеліла од погоні, вигрібала їх із листя, витрушувала з нір, витягала з кори дерев. Вона уакала і так бацала нога… лапами, аж гуло.
Скоро вона опинилась неподалік від мене. Я скралась кущами і дременула, згадавши, що прозиваюсь мишею. Але прокляті підбори зачепилися, і я гепнулась. Коли розплющила очі, побачила отакенні кігті, вони злегка ворушили мою спину, спонукаючи втікати. А-а-а-а! Мамо! Нараз поблизу захекано обізвався наш: «Облиш, це моя секретарка Люсі. А вас… а ви вважайте, що вже в мене не працюєте!» При цьому його очі в темряві зблиснули калошним блиском.
Я пустилася бігти, але добре забилася, бо одна нога хиталась, наче вихалка. І тоді я подумала, що мені вже нічого боятись, а почути щось цікаве жодній секретарці не завадить.
Підрачкувала й обложила їх із тилу. Хижачка вже заспокоїлась, вони сиділи поруч на лавці. Аркадій гладив велике замашне крило.
— Ти злітала, подивилась?
— У-а, у-а, — відповіла сова.
— Третій поверх, яка висота! Звідти все місто, як на долоні, а вежі золотими відблисками освітлюють кабінет. Ми піднімемось туди вдосвіта, коли Сам переглядає ранкову пошту. Ні, по сходах можна не встигнути, і то зовсім не те… Він повинен побачити, як я злетів на крилах долі, як зайшов через балкон. І коли я відчиню двері і запіняться наді мною фіранки, коли вся його паперова мазня зависне в повітрі, він зрозуміє, що час поступитися кріслом…
І так було. Тільки в ту мить, коли вони торкнулися виступів третього поверху, у Сови надломилися крила. Потім ударило сонце, і вона, осліплена, звалилась на землю. Люди бачили, як птиця бігла навмання, наштовхуючись на перехожих та волочачи мокре пір’я. А деякі сказали: «Гм, за такий екземпляр у зоопарку можна було б дещо взяти».
Та коли її схопили за хвоста й насіли, і вона заголосила своє «ох-ох», із провулка очманіло вискочив якийсь обідранець із чемоданом, витяг із кишені газетний згорток і кинув їй облиплі крихтами й махоркою біфштекси. Сова глитнула їх, струснула з себе напасників. Тоді одірвалась від землі й полетіла так низько, що зачіпалась лапами за урни.
Аркадій Іванович ніби й повік був на третьому поверсі. Коли до нього дзвонить високе начальство, він одкриває золотий каламарчик і щось із нього п’є.
Оце і все? Люсі, а ти нічого не знаєш?
— Хм, я ж давно там не працюю.
Мишко, не криви душею. Хіба є такі секретарки, щоб когось не знали навіть про своїх колишніх начальників?
— Учора він був у поліклініці. Півдня там слухали і просвічували. Невже не знаєте? Про це брешуть навіть паралітики і немовлята. Замість серця в нього виріс великий круглий гриб, який кришиться і маліє. А ще його нова секретарка помітила, що часто, зачинившись у кабінеті, він нишпорить по кутках, ніби щось виловлює пучками. Повзає навколішках, пітніє, хекає і бурчить: «Налізло погані хвостатої, аж кишить. Скоро ногою не ступиш!»
Куди ж ти, Люсі? Але Мишка перебігла на той бік вулиці, бо, певно, згадала щось дуже важливе, захопила штурмом телефонну будку і вже кричить: «Ой, Макбет, упади!»
Нічого не трапилось
Все почалося з того, що поза моєю волею слова стали набувати змісту. 5 листопада, ввечері ми сиділи в світлиці біля телевізора. За цупкими шторами місто тамувало прикрощі минулого дня. За важкою брамою машини розбризкували кришталь підмерзлих калюж. Не було ніяких ознак біди. І тільки чоловік казився після чергової пиятики. З екрану телевізора люди в марлевих пов’язках страхали пандемією грипу.