Ураз малий висмикнув руку:
— Ой, ді! Сонце яке сходить, мов крашанка над горою, дивіться!
— Я рано осліп, хлоню, і не знаю, яке воно сонце — чи вогонь, красне чи голубе. Сам дивись.
А відтак почимчикували собі. Малий озирався на хати, а вони вже сховалися за бугром, тільки воли десь ревли надсадно і важко, мов «рятуйте» кричали. Витяг знову свищика, бісеня отаке, а Остапові не йшла з памки його матір.
Якби ти, Устино, хоч свої співанки переспівала.
А тоді вже чужі хати білила та примазувала.
А за ким було співати, Остапе? Діти не проскурки, голодні не лежатимуть.
Якби ти хоч біля церкви зізналася, що лихоманка тіло випалила і косу ізсікла. Кому мовчанкою завгорила?
Хто б мені допоміг? А просила і прошу тебе: виведи в люди Янголю, а іконку оцю ніколи в дорозі не знімай.
— Що там, дитино, обабіч видно?
— Нічого такого. Копи сюди головами лежать, та жовтий ліс бовваніє. Ще дядько якийсь на коняці поїхав. Діду, не важка у вас торба, може б, я підніс трохи?
— Ось каплю пройдемо та й перелатаєм. І примгнемо під калиною.
Трава була лагідна й мітласта, старий задрімав одразу. І привиділась йому Устина, що лежить на траві у вишитій сорочці й стрічках та всміхається до нього. І ніби стрічки здіймає вітер, і вони лоскочуть йому вид.
Коли розплющив невидючі очі, Янголя сидів поруч.
— Як ти мені всвистівся, — пробурчав, — хоч би якої пісні завів. Мати як соловеєчко була, а ти мугир мугирем.
Рушали спроквола. Хлопець раз по раз відставав — то кавуни з піску робив, то бродив по стернях.
— Скоро вже той Ромен буде?
— Як споночіє, то вже й хрести буде видно тамтешні. Переночуємо, а вранці на ярмарок. Ти любиш ярмаркувать?
— Мене ще тато не водили.
— О, то добре діло. Скілько там набачиш усього — кренделі, й пироги, й пряники. І матерії всякої. На ярмарку добре можна заробить, як коли й до трьох рублів.
— Діду, а у вас нічого більш нема — сала або хоч хліба з часником? Я б мазолю намазав.
— Нема. Де ж воно візьметься?
Старий постукав у тверду, як крем’ях, дорогу, зітхнув і обмацав бандуру. Сонце вже підібралося до лісу, розлилося над ним, як молозиво.
— Може, ви дурите? Баба казали, що у вас їсти повно.
— На, на шукай!
Торба впала на спориш, мов ізлякалась.
— Скілько б ти жер, напастюка!
Янголя пускає дідову руку.
— Не хочу я ні вчиться, ні пряників ніяких. Буде мені стоконяться. А ви собі пряменько, ніде не звертайте!
— Дасть же тобі батько заробітків.
— А осьо-сьо вам, не хочете? Ось-сьо, ось-сьо!
Грудки вдарили кобзареві по спині і мов не сипались, а вростали в тіло, аж пекли.
Куди воно тікало, за чим? Старий постояв недовгечко, а потім ступив на траву і по росі взнав — ніч скоро. Шарнув униз рукою і змив утому з лиця. Чи міг він наздогнати малого, зупинить? Щоб вовки не розірвали та лихі люди не звели. Так і стояв серед поля, облипав комарами, не ворушився — мов надсохле дерево.
А Янголя був уже далеко. Перестав бігти, оддихався. Стояли перед очима сестри Марта, Настя, Векла, Тетяна, братики Семен, Микола та Йванько і баба Галатиха, котра глядить їх тепер. Думав, як повернеться додому, як позалазять усі на піч і будуть страховіття розказувать…
Тим часом геть стемніло. Серце дуже забилось, і він подумав, що біжить хтось. Оглянувся, знову кинувся вперед. Вітер сліз не змивав. А дід був зразу як птах завбільшки, потім як горіх, а далі — як мачина зробився.
— Куди ти, дурнику? Там у кожній хаті нас на покуті посадили б.
А тут виступили мама з-за тополі і повели його на гостець лісами і горами, ріками і болотами…
Домаха і камінь
Удосвіта в село в’їхала чужа підвода. Там сиділи якісь люди і тихо розмовляли. Ніхто того не бачив. Тільки стара Домаха, що лежала біля огорожі, почула скрип воза, іржання коней. Увечері жінка ненароком упала і заснула під кущем смородини. Її ніхто не шукав. Прокинулась лиш на світанку, почувши гомін. Підлізла до огорожі, напружила білі рисочки очей. Ті люди були в полотняному одязі. Біля двору підвода зупинилась. Вона впізнала її, впізнала! І тут побачила, що править кіньми Пилип. Пилипе! Шепотіла про себе і вжахнулася. Його немає вдома сімдесят років. Як пішов тоді косить, так і не повернувся. Тепер ось удосвіта. На чужій підводі. Молодий.
Пилип зіскочив із воза, зайшов у двір, оглядівся. Напився води із колодязя. Але забряжчав цепом. І в хаті ввімкнули світло. Вона тільки й почула як віз поторохтів до болота.
Домаха завмерла, лягла головою на спориш, прохолодний і жорсткий від засухи. Спориш дерся крізь огорожу. Вона почала молитись. Які слова забувала, то говорила по-своєму. Бог мав простити такій ветхій людині. За метриками їй сто п’ять. Літ і зим. Весен і осеней. Над нею хиталася сива жоржина, склавши на грудях руки.