Цей ранок видався особливий — вона побачила ту підводу й на ній Пилипа. Домаха ходила по двору і всім розповідала, мов Пилип живий, приїздив на сірих конях, молодий і здоровий. Стара аж світилася, навіть сказала невістці: «А винеси-но ворочок із квасолею до каменя, може, я перелущу». Невістка схитнула плечима й пішла по квасолю. Коли повернулася, Домаха була вже за хвірткою. «Мамо, ви хоч би поснідали!» — гукнула.
А коли обернулась, то здригнулася: ще одна Домаха лежала на камені ниц. Руки, мов коріння, трохи не торкалися землі.
Шептуни
Дорога з Прилук на Суми лісиста, з горбами, долинами, озерами й байраками. Обабіч неї кілометрів за п’ять був колись хутір Шептуни. Вікові дуби, голосні осики й берези підступали до самих порогів. Хатки тулилися на пагорбі, поблизу Устимової гори, а з другого боку внизу гомонів швидкий бурчак, за яким починався густий-прегустий ліщинник. З першими морозами кислички і дикі грушки падали в бурчак, від чого він яснів і дивно пахнув. У тому бурчаку хуторяни викопали криницю, з якої пили воду.
Хат у Шептунах ніколи не замикали. А що до найближчого села було дві години ходу, то бували там рідко. Навіщо бити ноги чи морить коней, коли можна обійтися без того? Їхні діти восени та взимку жили при сільській школі у старій хаті. До них була приставлена баба, яка варила їсти і тримала порядок.
Півтора десятка дворів серед лісу, стайня та клуня, де тримали колгоспних телят, — ото й увесь хутір. Взимку його обступали голодні вовки, тоді чоловіки робили смолоскипи і кидали у вогнища порох, а влітку сюди прибивались агітатори, уповноважені й заготовані.
Хуторяни були незлобиві, віруючі й довірливі. Кожний чоловік умів збудувати хату, обробити поле й пошити теплий одяг та чоботи. Кожна жінка була повитухою і шептала від зубів, попереку та бешихи. Люди з навколишніх сіл часто приїздили до хутора через шептання, привозили дух ярмарків, магазинів і лікарень, дух чужого великого світу, який шептунівцям тільки снився. Хуторянкам дякували за лікування, брали їхні трави, але, виїхавши за вербу, хрестились і обтрушували одяг.
До речі, саме з тієї верби й починався хутір. Щороку в тиждень Великої Трійці туди била блискавка. Верба була геть розтрощена, але щораз пускала нове пагіння й розросталася вшир.
Коли хтось у Шептунах колов кабанчика, то інші приходили й брали скільки треба. Коли в когось падала корова, то інші пропонували йому телички, і той вибирав кращу. Розказують, що якось хуторянин приїхав у село й побачив у магазині дзиґу. Грошей у нього не було, і він спитав у знайомого селянина, чи той не дасть. Селянин дав. Проходить півроку, селянин зустрічає хуторянина і нагадує про борг. Хуторянин був дуже здивований і не розумів, чого той хоче.
— Кажу, брат, я приїхав і побачив ту штуку. Вона прудко бігає. Я тебе спитав, чи є в тебе гроші. Ти сказав, що є і дав мені. Я купив ту штуку. Оце так, брат, було.
Хуторяни не повертали одне одному те, що брали, наприклад, свої вила чи сокиру кожен шукає у сусідському сараї сам. Але завше ділилися останнім і у великій роботі одне одному допомагали.
Коли почалася Велика Вітчизняна (того року блискавка не вдарила у вербу), всіх чоловіків забрали на фронт, а жінки та діти пекли для партизанів хліб, віддавали їм усі свої припаси — сушені опеньки з горищ, сушені суниці, картоплю, буряки й сало. Коли сорок третього року почали наступати радянські війська, один з партизанів у пориві вдячності написав на дощечці «Партизанський хутір» і прибив дощечку на вербі. Німці відступали, побачили той напис і розвернули дула танків на хутір. У небо знялися димарі, солом'яні дахи, відра, одяг. Вони проїхалися гусеницями по хатнищах і розстріляли з кулеметів тих, хто вцілів. Троє Радивонових дівчат — Шура, Наталка й Маруся — збігли вниз до бурчака, і там їх настигли кулі. Сільські похоронщики врятували Марусю, вона була сім разів поранена, але жива.
Для інших викопали одну велику яму і повкидали всіх, кого знайшли. Між собою говорили так:
— Треба було б поховати по-людськи, так де набрати тих трун?
— І хто їх робитиме, хто напиляє дерева?
— Не варто, хай лежать так. Серед них жодного путнього не було, або ворожбити, або дурнуваті.
— Ні, ти не скажи, вони таки щось знали. Як у них городи родили, як гнулися яблуні од яблук. А діти в них мерли? Ні. В них ніколи діти не мерли, чуєш.
Проте всіх убитих не познаходили і віддали землі хіба що половину хуторян.
Ніхто з чоловіків не повернувся до Шептунів живим, а вітер розвіяв попелища, сніги й дощі майже розрівняли хатнища. З часів війни тут рідко бувала людина, ніхто не рубав поблизу дрова, ніхто не ставив пасіку.