Трохи далі — комірчина для вугілля. Відхиляю двері і жахаюся — біля стіни, навпроти малесенького вікна лежить гадюка. Вона підняла голову і погрозливо глянула на мене. Я блискавично хряснула дверима на комірчині, побігла до виходу, брязкаючи великими ключами. Перевела подих тільки на подвір'ї.
Пішла вечірніми вулицями, як іде людина, що несе важке. Пішла до своєї квартири, яка вже продана, але в якій я могла б іще трохи пожити. Над балконом, немов рана, червоніло помираючи сонце. Упала на ліжко й голосно заридала. По дорозі, неподалік від цього балкону, кожного ранку проїжджає на машині чоловік. Я дивилася на ранок, на жовтаве листя і думала про нього. Раділа, коли машина з’являлася по той бік вулиці, раділа, коли він осміхався мені. Так пройшло десять років. Минали весни, літа й зими, наставали осені. Листя на деревах поволі падало, я виразніше бачила його в машині. У нього посивіли скроні, але він все так же дивився на мене і всміхався.
Не розпитувала про нього, мені світило те, що він кожного ранку проїздив повз мій балкон. І от одного разу побачила його з дружиною. Він ішов поруч з нею, мов у кайданах, звичайний собі чоловік із сумками: голосно розмовляв і нецензурно лаявся. На мене мов упала кам’яна брила.
З балкону обрій золотисто-фіолетовий. Сонце от-от сховається у свій небесний замок. Я завжди сумую, як воно заходить, золотить бані Свято-Георгіївського храму. На дерева спадають сутінки, і, здається, закінчується ще одне життя.
Годі, годі думати! Але наперекір собі повертаюся до одного й того ж — до будинку. Скільки ходить по місту людей. Скільки купують житло, але ніхто, ніхто не утнув дурниці. Ось таку спокійну відремонтовану умебльовану квартиру віддати за руїну. З гадюками, дверима наохляп, засипаними димоходами. З гнилими трубами, обвислими віконницями. Із запиленими люстрами, з прогорілою електропроводкою. Боже, Боже, Боже! Чому ти мене не зупинив, коли я заходила до того двору?
Телевізор заважає мені спілкуватися з Небом. Клацаю пультом, зриваюся з дивана. Де, коли і в якому місці заспокоїться моя душа?
Сон не йде. З балкону видно, як молодь на вулицях бавиться феєрверками, чути, як вищать біля під’їзду машини. Пахне квітами. На вулиці Радянській завжди море чорнобривців, але той запах радше уявляю.
Схоплююся з дивана, дістаю дорожню сумку, схожу чимось на стару замучену людину. Кидаю в неї віник, совок, мило, миючий засіб, крейду, щітку, ганчірки, відро, свічки, старі кеди, халат. Залишається викликати таксі. Але диспетчер вибачається — вільних машин немає. Треба зачекати хвилин п’ятнадцять. Я не можу чекати! У мене немає часу! Перекидаю все це у валізу на візку. І в дорогу, до будинку.
У нотаріальній конторі Пирятина на розі вулиці Жовтневої три дні працював слідчий. Утворився безлад, після якого старший нотаріус намагався все устаткувати. Він переглядав папки зі справами, перекладав окремі документи, осудливо схитуючи раз по раз головою. А потім ставав на драбину і розташовував папки на полицях. Полиці від самої стелі до підлоги були вщент заповнені справами. Багато з них були давно закінчені, спадщини, які він оформляв, кілька разів по тому переходили з рук у руки. Угоди, які він укладав, давно перестали існувати. Власність, ним узаконена, уже сто разів перепродувалася. Але нотаріус все те зберігав. Якби хтось запитав його навіщо, він би не відповів. Він звик сидіти між запиленими папками, в яких були заховані чиїсь долі, чиїсь перемоги, переживання і страждання. В тих папірцях був захований час — між сторінками причаїлися дні й години, роки й десятиліття, які можна було відновити в пам’яті, але не можна було втиснути між хвилинами й годинами нинішнього буття. Бо вони лежали під брилами того часу.
Нотаріус побожно ставився до справ, справи були завжди. Коли Сава маленьким приходив з матір'ю до контори, де працював батько, то полиці все так же були забиті зв’язаними паперами. Деякі поруділи від часу, покривилися. Повисолоплювали язики, і він їх боявся, як буває діти бояться статуй. Мати ставила його на стілець біля батькового столу, і вже тоді він, як маленький нотаріус, відчував трепет перед усім, що його оточувало.
Відчуття могутності і величі кабінету залишилося назавжди. Нотаріусу ніколи не спадало на думку перебрати справи і викинути старі. Там не було зайвого — кожна папка засвідчувала мудрість і знання.