Але цього ранку вона не відразу заснула, лежала спокійна, зарившись у блаженному щасті в ковдри й подушки, і думала: який жах. Її щось гнітило, але вона не знала, що саме, і що пов’язане воно може бути хіба із сьогоднішньою зустріччю, що вона все таки дала згоду на сьогодні, а не перенесла побачення на завтра чи на післязавтра. Вона домовилася з Еріхом лише з такого собі обов’язку перед цим світом, бо побачення з Еріхом не мало, звичайно, жодного сенсу, як не мали сенсу, мабуть, усі побачення, навіть якби в Беатрікс раптом з’явилася змога призначати побачення з кимось іншим, але такої змоги в неї на цей час не було, і це знову ж таки було пов’язане з тим, що вона просто до нічого не мала охоти. Еріх чи хтось інший, Еріх чи багато інших, яка різниця, і вона голосно й зі здоровим анімальним виявом розтерзаної душі простогнала: який жах.
Еріхові вона, звичайно, не скаже, який це для неї жах, він така добра людина, йому й так не легко, і хіба він винний, що від неї нема чого очікувати, ні підтримки, ні мотивації, і що вона не більше, ніж вимарена в галюцинаціях оаза в його житті.
Беатрікс сповзла з ліжка, обережно, і відразу ж, знесилена, впала в нього назад, бо треба добре поміркувати, що далі. За якийсь час перевела погляд примруженими очима, як непритомна, що поступово приходить до тями, на будильник, без якого вона, з одного боку, не могла обійтись, бо як інакше б орієнтувалася в часі, а з іншого, саме через це вона його ненавиділа, і побачила, що вже минула одинадцята година. Це була загадка, бо вона не могла пригадати, щоб іще раз заснула, вже протягом перших п’ятнадцяти хвилин вона, власне, геть знесилилась або ще взагалі не прийшла до себе, а перебувала десь у собі, де щось глибоко всередині безгучно закликало відступитися, змінити плани. Беатрікс постановила ні до чого себе не змушувати, бо якщо вона мала на меті домагатись чогось силою, їй це ніколи не вдавалось, і рівно о першій годині дня вона стояла напівпритомна перед шафою, висувала шухляди й відчиняла дверцята. Попорпалась у шухляді з білизною, тоді в шухляді з панчохами, пару тонких колготок витягувала так, наче ті налиті свинцем, глянула на них замислено, запхала обережно руку всередину, наставила проти світла й розглядала поволі з усіх боків, хоч і знала, що це нічого не дасть, бо що в колготках десь пустилось вічко, вона помітить, аж коли вже їх одягне, й оці мученицькі зусилля, щодня, впродовж усього життя, шукати колготи й не знати, яким той день видасться, чи вистачить одягнути старі й запрані колготи, чи треба нові, вже лиш це було жахливим, а тоді, прийнявши нарешті літеплий душ, бо гарячої води ніколи на всіх не вистачало, вона знала, як вислизнути з дому так, щоб не зустріти ні пані Міхайловіч, ні тієї жахливої Елізабет, щоб ніхто вдома не зауважив, коли вона встає, а це великий тягар. Жахливо було улюбленим словом Беатрікс, і воно щоразу зринало, коли вона не хотіла надто довго про щось думати чи, навпаки, хотіла щось цілком забути. Вона вже виклала дві сукні, але ще була в халаті, коли в кухні підігрівалась кава. Беатрікс стояла з обома сукнями перед дзеркалом у ванній і намагалася встановити зв’язок між собою і ними. Її лице було майже прозоре з воскуватою блідістю, і ледь помітний блиск обличчя ледь помітно відбивавсь у дзеркалі. Вона вже ледве було не взялася розробляти для себе якусь теорію, щось фундаментальне щодо вдягання і з’ясувати, чому це так складно і чому бувають дні, коли доводиться навіть двічі або й тричі зупинятися перед таким складним вибором як: темно-синє чи бежеве з білим, і вона виглянула у вікно, ще тільки цього бракувало, дощ, звичайно, дощ, вона ледь не пробовкнулась, але встигла зорієнтуватись і вела розмову так, ніби вже знає, яка огидна погода. Дощ, через який все змінюється і доводиться застановлятися над плащем і взуттям, хоча все ще раз може змінитися до сьомої години вечора! Беатрікс опустила сукні на край ванни і взялася очищати обличчя, бо ще зарано зупинятись на чомусь остаточно і думати далі, але про всяк випадок вона може намалюватися, ледь помітно про всяк випадок і без помади, бо вона ще мало що зважила остаточно, а коли все ж таки встигла врятувати рештки кави й пила її, сівши навпочіпки, на ліжку, їй стало трохи легше на душі, їй просто треба було раніше напитися кави, але й друга кава не змогла визволити її з-під довічного тягаря, який звалила вона на себе і якого ще не позбулася, бо вона, сьогодні вона в цьому майже переконалась, просто ще надто молода.
Беатрікс часто казала: це для вас, безумовно, жахливий тягар! Або казала: коханий, розумію, знаю, це такий великий тягар для тебе, я знаю, як це!