Беатрікс навіть не глянула на нього, а лише крикнула: заплачу наступного разу, я запізнююсь! І кинулась сходами вниз, але пан Карл її наздогнав, бо вона забула парасольку, а на вулиці ж лило і до того ж як з відра, він хотів ще щось сказати, але Беатрікс була вже біля брами, і хоч узяла парасолю, але не розкрила її, тоді як дощ щосили періщив їй по обличчю, і лише закричала: і я просиділа тут у вас цілих півдня, втратила цілих півдня, хіба я можу так тратити свій час! Коли вона швиргонула йому в обличчя цілих півдня, то була вже вся мокра як хлющ, зачіски як і не було, але хустинку від пана Карла категорично відхилила.
Як ви не розумієте! В мене пропав весь день!
Перейшла через дорогу, і в «Лінде», в приміщенні перед туалетами, ридала далі ридма, згадала Еріха, який вже чекає, але сьогодні марно. Їй хотілося сподіватись, що Ґуґі нині вкоротила собі віку і він не чекає. Раптом вона була переконана, що Ґуґі вкоротила собі віку, перестала плакати і глянула в дзеркало. Катастрофа.
До старшої жінки, прибиральниці, сказала: Катастрофа. Все пропало. Які всі безсердечні. Жінка обняла її і турботливо мовила: Дитино, дитино! А Беатрікс рішуче відповіла: Я не дитина, але всі такі безсердечні, мушу негайно змити всю цю мазню з обличчя.
Так, чоловіки, мовила жінка, з розумінням і співчуттям, і Беатрікс протягом якоїсь миті не розуміла, про що вона, а тоді, заради старшої жінки, яка ще вірить у казки, ще раз на весь голос заридала. Чому б не зробити старшій пані приємність, хай собі вірить.
Так, чоловіки!
Здавалося гарне/ Щасливим очам
Пам’яті Ґеорґа Ґроддека
Усе почалося з двох з половиною на правому і трьох з половиною на лівому, згадує Міранда, але тепер у неї гармонійно по сім з половиною діоптрій на правому й на лівому оці. Тож найближча точка зору анормально наблизилась, найдальша також приблизилась. Рецепт на окуляри вона хотіла навіть вивчити напам’ять, щоб у разі якогось випадку, десь у дорозі, скажімо, мати змогу негайно замовити собі нові скельця. Але так і не вивчила, бо до всього вона має ще й астигматизм, а він ускладнює показники, і цей другий дефект її лякає, бо вона так ніколи повністю й не зрозуміє, чому в неї порушена кривина рогівки і чому світло заломлюється неправильно. До того ж термін «вада оптичних лінз ока» не віщує нічого доброго, і вона поважним голосом зі знанням справи каже Йозефові: Вада оптичних лінз, розумієш, це іще гірше ніж втрата зору.
Утім, буває, що Міранда сприймає свої хворі оптичні системи як «дар Божий». Вона вмить має напоготові вислови, вквітчані такими словами, як Бог, небо і всі святі — так, це дарунок неба, хай, може, й успадкований. Бо її дивує, як інші люди день у день витримують усе те, що вони бачать і що їм доводиться бачити. Чи, може, інші не аж так від того терплять, бо не мають інакшої системи дивитися на світ? Бо ж нормальний зір, разом з нормальним астигматизмом, може цілковито притуплювати людей, і Міранда більше не мусить закидати собі, що живе з привілеєм, з чимось особливим.
Вона, звісно, любила б Йозефа не менше, якби бачила його зуби з жовтавим нальотом щоразу, коли він сміється. Вона знає зблизька, які ті зуби, але їй стає моторошно від думки, що їй би доводилось «бачити їх завжди». Не було б, мабуть, нічого страшного, якби тими днями, коли він втомлений, вона з жахом сахалася мішків у нього під очима. І попри все, добре, що вона позбавлена змоги бачити все до деталей, а тому її почуття не змаліє і не ослабне. Вона все одно вмить помічає, — бо приймає повідомлення на інших хвилях, — чи Йозеф втомлений, чому він втомлений, сміється він щиро чи вимушено. Їй не треба, як іншим, мати перед собою його виразне зображення, вона нікого не змірює поглядом, не фотографує людей очима з-за окулярів, а малює їх на свій, визначений іншими враженнями манір, і Йозеф урешті їй справді вдався, з самого початку. Вона закохалася в нього з першого погляду, хоча будь-який окуліст з цього приводу тільки похитав би головою, бо перший погляд Міранди може бути катастрофічно хибним. Але вона наполягає на своєму першому поглядові, і з усіх чоловіків Йозеф — той, ранніми замальовками якого, та й пізнішими, більшими ескізами, у світлому, в темному і в усіх мислимих ситуаціях, Міранда цілком задоволена.
Удавшись до невеличкої корекції, за допомогою розсіювальних лінз, насунувши на носа позолочену оправу, Міранда може зазирати в пекло. Це інферно ніколи не переставало її жахати. А тому вона, завжди насторожі, обережно розглядається в ресторані, перш ніж одягнути окуляри, щоб прочитати меню, чи на вулиці, коли хоче махнути рукою таксі, бо якщо не зважає, тоді в неї в полі зору опиняється те, чого вона вже ніколи не забуде: скалічена дитина або коротун чи жінка з ампутованою рукою, проте такі постаті насправді лише найяскравіші, найвиразніші посеред скупчення знедолених, злостивих, приречених облич, з тавром принижень чи лиходійств на них, фізіономій, що і в страшному сні не насняться. І від їхнього випаровування, отого суцільного випромінювання огидності їй на очі накочуються сльози, вислизає земля з-під ніг, і щоб не розридатися й не втратити ґрунту під ногами, вона швидко читає меню й намагається миттю відрізнити таксі від приватного авта, тоді ховає окуляри, багато інформації їй не треба. Більше вона не хоче знати. (Одного разу собі за кару вона весь день ходила Віднем в окулярах, кількома дільницями, і не вважає, що треба повторити те ходіння ще раз. Це понад її сили, а їй треба багато сили, щоб упоратися зі світом, який вона знає.)