Мірандині вибачення, бо вона не вітається чи не відповідає на вітання, дехто не сприймає серйозно, а дехто вважає незугарними оправданнями чи специфічною формою зарозумілості. Стасі каже ледь не вороже:
То вдягай окуляри!
Ні, ніколи, нізащо, відповідає Міранда, не зможу. А ти б носила окуляри?
Стасі у відповідь:
Я? А чому я? В мене нормальний зір.
Нормальний, думає Міранда, що означає нормальний. І трошки невпевнено з’ясовує: А якщо хтось не вдягає окулярів з гордості, ти б зрозуміла?
Стасі нічого їй не відповідає, а це означає: не лише та нечувана зарозумілість, вона ще й марнославна, і той нечуваний талан, що вона, до всього, завжди має з чоловіками, якщо це правда, але в того потайного Йозефа хіба що вивідаєш.
Йозефові Міранда каже:
Стасі тепер не така скута, такою привітною раніше вона не була, думаю, вона закохалася, в кожному разі щось мусить бути, від чого їй добре. А що він, власне, від неї хоче, розлучення і дитину? Не розумію всієї тієї історії.
Йозеф спантеличений, ніби не знає, про кого мова. Так, він теж так вважає, Стасі стала приємнішою, майже товариською, може, це заслуга лікарської майстерності Берті або й Міранди і їх усіх, бо Стасі була просто вимотана, перетворилась на страшну зануду через усе, через що їй довелось перейти, але тепер зрозуміло, що дитина залишається з нею. Міранда це вперше чує і чує від Йозефа. Хоче відразу зателефонувати Стасі і порадіти, тоді їй на якусь мить стає холодно, дивиться, чи не відчинене вікно, вікно зачинене, Йозеф знову дивиться в газету, Міранда — на дах навпроти. Як темно на цій вулиці, задорого й затемно в усіх цих будинках, на місці страт з давніх добрих часів.
Міранда чекає в маленькій кав’ярні, пора вже, розраховується, йде, б’ється головою об скляні двері, тре чоло, знову буде ґуля, де попередня ще навіть не зійшла, їй конче потрібні шматочки льоду, але де їй їх узяти, ті шматочки? Скляні двері страшніші за людей, бо Міранда не перестає сподіватися, що люди на неї зважатимуть, так як Йозеф, і вона знову, сповнена довіри, всміхається на тротуарі. Втім вона може й помилятися, бо Йозеф хотів спочатку до банку, а тоді до книгарні чи навпаки, тож вона стоїть посеред вулиці на Ґрабені й намагається видивитись його з-поміж усіх, хто йде Ґрабеном, а тоді з розмитими широко розплющеними очима стає на Вольцайле. Вдивляється почергово то в напрямку Ротентурмштрасе, то в напрямку Паркрінґа, сподівається побачити його то зблизька, то здалеку, ах, ось він, іде з боку Ротентурмштрасе, й вона радіє чужому-чужісінькому чоловікові, який враз втрачає її прихильність, щойно вона впізнає в ньому не-Йозефа. Тоді знову розпалюється очікування, сильнішає й сильнішає, і в її оповитому туманом світі, хай і з запізненням, але врешті з’являється щось на кшталт сходу сонця, туман розсіюється, бо Йозеф уже тут, вона береться йому під руку і йде щаслива далі.
Похмурий світ, у якому Міранда потребує лише чогось конкретного, а саме Йозефа, єдиний, де їй, попри все, добре. Яснішого, створеного з милосердя віденських оптичних майстерень, їхніх іноземних конкурентів Зенґес-і-Ґетте, хай зі штучного кришталю, з простого скла або з пластику, чи крізь найсучасніші контактні лінзи Міранда ніколи не сприйме. Але вона старається, докладає зусиль, несподівано впирається, починає боліти голова, сльозяться очі, мусить відлежуватись у затемненій кімнаті, і одного разу, перед балом в опері, але справді лише, щоб заскочити Йозефа, вона замовила собі з Мюнхена ті дорогі німецькі лінзи і на рахунку прочитала рекламний слоґан: ані на мить не випускай свого щастя з очей. Нахилившись над чорною хусткою, спробувала вставити ті дрібненькі штучки, повторюючи напам’ять інструкцію, осліпла від знеболювальних очних крапель, але тоді одна лінза згубилась, зникла безслідно у ванній, закотилася в душі у злив або впала на кахлі й розлетілась на друзки, а інша застрягла під повікою, високо вгорі на очному яблуці. Доки не прийшов Берті, попри потоки сліз, нічого не можна було вдіяти, а тоді ще протягом години, попри вправні руки Берті, знову нічого, Міранді не хочеться навіть згадувати, як і коли Берті знайшов ы вийняв лінзу, а вона запевняє і там і сям: у кожному разі я зробила все можливе.