Після чергових півгодини докладних деталей Стасі запевняє: в кожному разі ти нічого не втратила.
Міранда б так не сказала, «нічого не втратила», бо побоюється, що за ці дні вона втратила все. Цей тиждень ніяк не закінчиться, і щодня настає вечір, і щовечора Йозеф зайнятий. Тоді окуляри вже готові, не минає й кількох годин, як він приносить їх від окуліста, але відразу знову біда. Міранда не знає, що робити, їй треба прилягти, почекати й порахувати, коли Йозеф уже буде на Принц-Ойґен-Штрасе. Нарешті він підносить слухавку, вона не знає, з чого почати, як йому сказати, що нові окуляри впали до вмивальника.
Так, слухай, прямо в раковину. Я наче неміч якась, не можу вийти з дому, не можу ні з ким зустрітися. Розумієш.
Йозеф через пів-Відня повідомляє:
Оце так сюрприз. Але ж ти вже часто виходила без окулярів.
Так, але. Міранда не може сказати нічого переконливого. Так, але, але тепер інакше, раніше я мала їх принаймні в торбинці.
Не мала ти їх у ніякій торбинці. Я тебе прошу!
Але невже ми через це будемо, шепоче Міранда, прошу, яким ти голосом…
А який у мене голос?
Інакший. Власне, інакший.
І оскільки Йозеф нічого не каже, вона швидко додає:
Так, коханий, я піду, лише почуваюсь дуже невпевнено, вчора я ледь не, так, майже, не цілком, зомліла, справді, це якийсь жах, приміряла резервні. Все «повз», спотворено. Ти ж розумієш, правда.
Коли Йозеф отак мовчить, це означає, що він не розуміє.
Мені жаль, але я не бачу жодної логіки, каже Йозеф інакшим голосом і кладе слухавку.
Міранда сидить перед телефоном, винна. Ось вона знову дала Йозефові привід, але до чого? Чому окуляри падають мені до вмивальника, чому Йозеф і чому світ, о Боже, це ж неможливо. Невже у Відні немає інших ресторанів? Невже Йозефові конче було йти з нею до «Римського Цезаря»? Чому Міранда мусить плакати, чому мусить мешкати в темній печері, йти вздовж книжкових полиць, притулятись обличчям до книжкових корінців та ще й до всього натрапити на «De l’Amour». Після перших здоланих із надзусиллями двадцяти сторінок паморочиться голова, вона глибше вгрузає у крісло, книжка на обличчі, й перекидається з кріслом на підлогу. Світ почорнів.
Оскільки Міранда знає, що окуляри впали до вмивальника невипадково, оскільки вона мусить кидати Йозефа і ліпше кине його з власної волі, то починає підводитись. Вправляється в перших кроках на шляху, який веде до кінця, що вона його констатуватиме одного дня, сліпа від страху. Про те, що вона зводить Йозефа з Анастасією, вони не повинні знати, а Стасі тим паче, а тому вона мусить вигадати якусь історію для всіх, якусь стерпнішу й гарнішу, ніж справжня: тож їй на Йозефові ніколи не залежало, оце найважливіше, вона вже починає вивчати цю роль. Йозеф — приємний, добрий, давній друг і не більше, і вона буде рада, вона вже давно знала. Вона лише не знає, що ті двоє насправді роблять і які в них наміри, як далеко у них уже зайшло і на який кінець вони її прирекли. Міранда телефонує до Ернста, і через кілька днів він, підбадьорений, розмовляє з нею телефоном. Зі Стасі вона прохоплюється кількома незрозумілими натяками, тоді невиразними ствердженнями: Ми з Ернстом, я б так не сказала, ні, а хто так каже? Ні, щоб цілком кінець, та це ж, я тебе прошу, тобі ж я можу, завжди було щось більше, ніж просто так собі, як то часто буває, ти ж розумієш… І щось мурмоче, ніби вже й так забагато сказала. Спантеличена Анастасія довідується, що Міранда досі крутить з Ернстиком і про це знову ніхто ні сном ні духом у цьому місті, де начебто всі про всіх усе знають.
Міранда домовляється зустрітись із Стасі і влаштовує все так, щоб та побачила її з Ернстом перед входом до будинку, починає цілувати нерішучого, зніяковілого Ернста та, цілуючи і схвильовано сміючись, запитує, чи він ще не забув, як відчиняються в неї вхідні двері.
Стасі обговорює з Йозефом у всіх деталях сцену перед дверима. Вона все виразно бачила. Йозеф реагує небагатослівно, він не має бажання розмірковувати з Анастасією про Міранду в Ернстикових обіймах перед входом до будинку. Йозеф переконаний, що для Міранди існує тільки він, але наступного ранку, коли вже приготував Анастасії сніданок, настрій у нього покращується. Вважає, що нічого страшного не сталося, так навіть ліпше, а Анастасія таки має проникливий розум і пильне око. Він змириться з думкою, що Міранді потрібні інші чоловіки, що Ернст зрештою навіть краще їй пасує, вже хоча б через спільні інтереси, і навіть уявляє її з Берті або й з Фріцом, який так її паплюжить лише тому, що завжди діставав відкоша і був би не проти, якби вона тільки схотіла. Йозеф відкрив у ній нові привабливі сторони, досі йому невідомі, і оскільки Анастасія знову заводить про це мову, він майже з гордістю констатує, що Міранда вміє розтрощити все вщент, каменя на камені не залишить.