Так, каже Міранда, не така це вже й рідкість, дружба. А вразлива, інша, не така велична Міранда не в змозі себе стримати: Боже мій, чи цей чоловік дурний, та він попросту дурень з дурнів, невже він взагалі нічого не бачить, і так буде довіку, і чому єдиний чоловік, який мені подобається, мусить бути таким!
Йозеф ніби між іншим заявляє, що вони, звичайно, підуть разом у неділю на концерт. Для Міранди це вже далеко не звичайно. Але оскільки Стасі в неділю мусить до чоловіка, ще раз «узгодити» щодо дитини, то їй зостається одна неділя.
Що, четверта симфонія Малера, ще раз? — каже вона.
Ні, не четверта, шоста, як ж казав, шоста. Пам’ятаєш Лондон? Так, каже Міранда, до неї повертається віра, вона ще раз слухатиме Малера з Йозефом, і Стасі не зіпсує їй ні звуку і не хапне в неї Йозефа на сходах філармонії, поки буде зайнята в неділю, поки «узгоджуватиме».
Після концерту Йозеф таки йде до Міранди і йде так, ніби не востаннє. Сказати він їй не може, через кілька тижнів вона зрозуміє, вона така розсудлива. Він помаленьку взуває черевики, тоді шукає краватку, зав’язує й поправляє її з відсутнім поглядом, ні разу не глянувши на Міранду. Наливає собі сливовиці, стоїть біля вікна й дивиться вниз на табличку: І. Блютґасе. Мій простодушний янголе. Якусь мить тримає Міранду в обіймах, торкається вустами її волосся і не в змозі щось бачити чи відчувати, крім «Блютґасе». Хто з нами так чинить? Що ми чинимо одне з одним? Йому ж хочеться Міранду цілувати, але він не може, думає, що й досі відбуваються страти, це — страта, бо все, що чиню, — злочин, вчинки — це, власне, злочини. А його янгол дивиться на нього широко розплющеними очима, не заплющує їх допитливо, начебто Йозеф має ще щось останнє, чого він ще не збагнув, і врешті дивиться з виразом, який його ще більше спопеляє, бо виправдовує його й милує. Йозеф знає, що більше ніхто так на нього не дивитиметься, що Анастасія так на нього не дивитиметься, а тому заплющує очі.
Міранда не пам’ятає, коли захряснулись двері, чує тільки, як брязнули двері внизу в гаражі, горлання десь далеко в кнайпі, п’яних на вулиці, вступний акорд до радіопередачі, і Міранді більше не хочеться жити посеред цієї веремії шуму, світла й темряви, зі світом її пов’язує лише стугонливий біль у голові, від нього стискаються очі, що довго були розплющені. Що вона востаннє бачила? Вона бачила Йозефа.
У Зальцбурзі, в кафе «Базар» вони зустрічаються знову. Анастасія заходить з Йозефом як пара, а Міранда тремтить тільки тому, що в Стасі такий сердитий чи нещасливий вигляд, та що з нею, та що ж мені… Й Міранда, яка завжди підхоплювалась і летіла до Йозефа, чує, як він каже щось насмішкувате, веселе, після чого Стасі простує насуплена далі і простує до неї. Поки Йозеф, втікаючи, — але ж не від неї? — мусить потиснути руку старому гофратові Перши, а тоді ще Альтевюлам і всій тій ватазі, Міранда схоплюється, зашарівшись, з місця у своїх сандалях і летить незграбно до зблідлої Стасі й, поцілувавши її в щоку і почервонівши від нещирості й напруження, мурмоче:
Як я за тебе рада, і за Йозефа, звичайно, так, листівка, так, дякую, одержала.
Йозеф протягує їй недбало і всміхаючись руку, привіт, а Стасі великодушно каже:
Ой Йозефе, міг би Міранду вже й цьомкнути. Міранда вдає, ніби нічого не почула, відступає назад, тягне Анастасію за собою, шушукає й шепоче, дедалі червоніша на обличчі, розумієш, слухай, такий розгардіяш у цьому Зальцбурзі, ні, ні, нічого такого, але зараз Ернст, мені треба, він несподівано, ти розумієш. Скажи Йозефові, якось так делікатніше, ти ж умієш.
Міранда поспішає, ще встигає зауважити, як Анастасія з розумінням киває й несподівано виглядає «милою», але раптом теж червоніє на лиці. Але, може, це тільки її так лихоманить, і її відчуття порочного світу залишає на всьому свій відбиток. Але вона ще добіжить до готелю з тією червонявістю, з розпеченою ганьбою на всьому обличчі й на всьому тілі, вона ще побачить двійчасті скляні двері, але не побачить, що вони не хочуть з нею розминутись і що одна половинка їх налетить на неї, і коли впаде з ніг під градом скла, і коли їй стане ще тепліше від удару й крові, що заюшить їй з рота і з носа, то ще встигне подумати: ані на мить не випускай свого щастя з очей.
Гавкіт
Стара пані Йордан, яку вже три десятиліття називали «стара пані Йордан», бо потому була ще молода пані Йордан, а тепер є ще одна молода пані Йордан, хоч і мешкала в Гітцінґу, але в занедбаній віллі, в однокімнатній квартирі з малесенькою кухонькою й ванною кімнатою, де поміщалася лише ванна для сидіння. Її знаменитий син Лео, професор, давав їй тисячу шилінгів на місяць, і вона вміла давати собі раду, хоча ця тисяча шилінґів за останні двадцять років так втратила на вартості, що їй було досить важко оплачувати послуги літньої жінки, такої собі пані Аґнес, яка «зазирала» двічі на тиждень і трошки прибирала, «здебільшого», до того ж їй ще вдавалося відкладати на подарунки на уродини і на Різдво для сина і внука від першої дружини професора, якого перша молода пані рівно на Різдво посилала, щоб він забрав свій подарунок, а Лео був надто зайнятий, щоб за цим пильнувати, а відтоді, як став знаменитий і його локальна слава переросла в міжнародну, роботи з’явилось іще більше. Зміна настала лише тоді, коли остання молода пані Йордан завжди, щойно мала час, навідувала стару пані Йордан, справді миле симпатичне дівча, зробила невдовзі висновок стара пані і щоразу повторювала: Франціско, це неправильно, що ви так часто приходите, до того ж такі видатки. У вас і самих досить витрат, але Лео, який добрий син!