Франціска ледве стрималась, щоб не всміхнутися, поза всяким сумнівом, стара пані виявила тієї миті найбільшу сміливість, на яку вже роками не наважувалась, але з Франціскою вона ставала чимраз відвертіша й розповідала, що Лео таки часто давав консультації Йоганнесові і, звичайно ж, безоплатно, але йому вже ніщо не допоможе, і якщо хтось не має сили волі, щоб себе змінити, то зрозуміло, що в таких людей, як Лео, опускаються руки, і тоді нехай той Йоганнес живе, як знає. Франціска обережно перекладала цю розповідь на дійсність і дедалі менше розуміла, чому Лео так принизливо і злобливо відгукувався про двоюрідного брата, тоді ще вона й близько не здогадувалась, що Лео не любив, коли йому нагадували про якісь зобов’язання, він не любив, коли йому нагадували про матір та колишніх дружин, яких він усіх вважав однією зграєю кредиторів і яких позбавлявся, лише коли їх дискредитував у своїх очах і в очах інших, бо щось подібне розповідав він і про свою першу дружину, яка, здавалося, була втіленням зла, нерозуміння й підлості, що повною мірою виявилося лише під час розлучення, коли її шляхетний татусик найняв для неї адвоката і хотів відсудити частину грошей для дитини, тих грошей, що їх вона йому дала у другий тяжкий період його життя, коли він, молодий лікар, починав кар’єру. Для Франціски це була страшенно велика сума, але від «баронеси», як іронічно називав її Лео, нічого іншого й не можна було очікувати, бо ця сім’я завжди до нього ставилася як до вискочки, ні на йоту не усвідомлюючи, з ким вони мають справу, і те, що «баронеса» вже більше не вийшла заміж і жила самотньо, сказав він якось із задоволенням, це тому, що під цілим білим світом не знайдеться більше такого ідіота, як він, молодого, дурного й бідного, яким він тоді був, щоб одружитися з тією претензійною панночкою. В його роботі вона нічого, попросту нічогісінько не розуміла, а що стосувалося домовленостей щодо сина, то вона хоч і повелася справедливо, посилала його регулярно й навчала поважати батька, але, звичайно ж, аби лиш цілому світові довести, яка вона шляхетна, з ніякої іншої причини.
Терниста, вистраждана кар’єра геніального лікаря стала на той час для Францікси своєрідною релігією, вона собі уявляла, яких неймовірних зусиль йому коштувало та скільки перепон довелося долати через цей жахливий шлюб, щоб прокласти собі шлях догори. Та й той тягар, яким таки була йому мати, фінансовий і моральний, не був для нього легким, принаймні хоча б від нього Франціска могла його позбавити. Інакше б їй, мабуть, навряд чи спало на думку гайнувати свій вільний час із старшою жінкою, але ці години з нею, при думці про Лео, стали чимось особливим, наче простягала вона йому руку допомоги, наче засвідчувала йому своє кохання, щоб його голова залишалася свіжою для роботи.
Лео, власне, був досить добрим до неї, він казав їй, що вона занадто переймається турботами про матір, що вистачить раз чи два зателефонувати. Стара пані вже кілька років як мала телефон, якого вона, однак, більше боялась, аніж любила, бо телефонувала вона неохоче і завжди дуже голосно кричала у слухавку й погано чула, що казав інший, до того ж телефон багато коштував, але не дай Боже, нехай Франціска не каже цього Лео. Стара пані, підбадьорена Франціскою та приступивши до другої склянки хересу, одного разу все ж таки почала розповідати про колишні часи, про геть ранні часи, і тоді виявилося, що вона не була з освіченої сім’ї, її батько працював на маленькій фабриці у Нижній Австрії, плів рукавиці і шкарпетки, вона була найстаршою з восьми дітей, але пізніше для неї все одно настали чудові часи, коли пішла працювати, бо потрапила у грецьку сім’ю, до шалено багатих людей, у яких був маленький синочок, найгарніша дитина, яку вона будь-коли бачила, вона була його гувернанткою, це була дуже гарна робота, нічого принизливого, до того ж молода дружина грека мала достатньо прислуги, так-так, їй дуже поталанило, бо тоді було дуже важко знайти таку гарну роботу. Хлопчика звали Кікі. В кожному разі тоді його всі кликали Кікі. Коли стара пані чимдалі частіше заводила про Кікі і згадувала кожну деталь, що Кікі казав, який потішний і лагідний він був, як вони ходили разом гуляти, в неї в очах з’являвся блиск, якого в них ніколи не було, коли вона вела мову про власну дитину. Кікі був попросту маленьким янголятком, без жодної вади, наголошувала вона, без жодної вади, а розлучатися з ним було так болісно, від Кікі приховали, що пані йде, й вона цілу ніч проплакала, а через багато років вона ще раз спробувала довідатись, що сталося з сім’єю, раз сказали, що ті начебто кудись поїхали, тоді, що вони в Греції, тож вона взагалі не знала, яким став Кікі, тепер йому вже десь більше шістдесяти, так, більше шістдесяти, мовила в задумі, а піти їй довелося, бо греки вирушали тоді у свою першу довгу подорож і не могли взяти її з собою, на прощання молода пані подарувала їй чудесний подарунок. Стара пані підвелася й почала шарудіти в шкатулці, тоді показала брошку, яку отримала від матері Кікі, справжня, з діамантами, але вона ще й досі сумнівається, чи не тому її звільнили, що молода пані зауважила, що Кікі любив більше її, а не свою матір, розуміти, вона це розуміє, але це був тяжкий удар, і вона ще й досі від нього не оговталась. Франціска замислено розглядала брошку, яка, може, й справді була дуже цінна, але вона не мала жодного уявлення про прикраси, єдине, що вона зрозуміла, що для старої пані цей Кікі означав більше, ніж Лео. Бо вона не дуже охоче розповідала щось із дитинства Лео, або щось починала, тоді злякано замовкала і швидко казала: власне, це були дитячі пустощі, хлопчаків, власне, важко виховувати, та й робив він це не навмисне, йому тоді так тяжко велося й мені не було легко, але оплачується все сторицею, коли дитина виростає і йде своїм шляхом, і стає такою знаменитою, він, власне, був більше схожий на свого батька, ніж на мене, знаєте.