Пані Аґнес глянула здивовано і запитала: яким собакам? Собакам, звичайно, наполягала владним голосом стара пані, я хочу, щоб їх поїли собаки!
Підозріла особа, злодійка, кості вона, мабуть, забирає собі додому.
Собакам, я вам кажу. Ви що не розумієте, не дочуваєте? Нічого дивного, у вашому віці.
Згодом собаки стали гавкати тихіше й вона думала, що хтось тих собак забрав або деяких повіддавали, бо гавкіт уже не був такий сильний, не такий частий і тривалий, як раніше. Що тихіше вони гавкали, то непохитнішою вона ставала, лише чекала, що вони почнуть гавкати сильніше, треба вміти чекати, а чекати вона вміла. А тоді раптом це вже був не гавкіт, хоча не було жодного сумніву, що це були сусідські собаки, не було це й гарчання, а лише час од часу велике, дике, тріумфальне завивання одного пса, потім жалібне скавуління, а на задньому тлі чувся гавкіт інших, стихав поступово й губився в далині.
Одного дня пан доктор Мартін Раннер, майже через два роки після смерті своєї сестри Франціски, одержав рахунок від фірми «Пінайдер» за користування послугами таксі, з точними датами замовлень, було вказано, що замовлення зробила пані Франціска Йордан і заплатила завдаток, але оскільки лише невелика частина послуг була датована за її життя, переважна ж більшість уже після її смерті, він зателефонував на фірму, щоб з’ясувати, що це за такий загадковий рахунок. Хоча пояснення йому мало що дали, але через те, що він не мав бажання телефонувати своєму колишньому зятеві та й взагалі будь-коли з ним бачитись, він частинами оплатив послуги, послуги таксі для жінки, якої він не знав і до якої взагалі не мав жодного стосунку. Він зробив висновок, що та стара пані Йордан, яку возив цей Пінайдер, нещодавно померла, бо, перш ніж виставити рахунок, фірма почекала кілька місяців від дати останньої поїздки, мабуть, з поваги до сім’ї, що була в жалобі.
Три дороги до озера
На мапі туристичних маршрутів Кройцбергля, яку видало управління туризму у співпраці з управлінням геодезії та картографії Кпаґенфурта, столиці федеральної землі Каринтія, наклад 1968 року, зазначено десять маршрутів. Три з них ведуть до озера, горішній маршрут № 1 та маршрути № 7 і 8. Історія, викладена нижче, ґрунтується на топографії, оскільки автор ставиться з довірою до цієї мапи.
Вона завжди прибувала на другий перон і завжди від’їжджала з першого. Пан Матрай, який за стільки років мав би вже звикнути, знову нервово й збуджено метушився, на цьому другому пероні, невпевнений, чи йому в довідці дали правильну інформацію і чи правильно зазначений час прибуття на дошці оголошень, ніби боявся з нею розминутись на вокзалі, де лише два перони, а тоді вони стояли одне навпроти одного, хтось подав їй з вагона другу валізу, і вона дякувала й дякувала незнайомцеві з надмірною гарячковістю й незосередженим поглядом, бо наставав ритуал обіймів, вони обнялися, і їй довелося дивитись на пана Матрая згори вниз, як завжди, але цього разу її пройняла тривожність, бо він поменшав, не те, щоб осунувся, але якось змалів, і погляд у нього став дитинний і дещо безпорадний, а відчуття тривожності ґрунтувалось на тому, що він: як він постарів. Пан Матрай, звісно, старішав від приїзду до приїзду, але раніше Елізабет цього ніколи не зауважувала, бо завжди зустрічала однаково вже немолодого батька на пероні, щороку, і щороку однаково нервувалась, що він не замовив носія, натомість сам тягне обидві її валізи, щоб вона, звісно, втомлена з дороги, нічого не несла, втім через те, що він цього разу постарів, вона не вступала з ним у суперечку і не забирала в нього з рук, як завше, одну валізу, а погодилась з тим, що він нестиме обидві й доводитиме їй, що він сильний, здоровий і такий як завжди і що нести дві валізи для нього не проблема. В таксі до неї повернулась її звична невимушеність, вона сміялась і розмовляла, як завжди, клала голову йому на плече, поглядала час од часу на кілька нових фасадів на Привокзальній, глянула звично на фонтан зі змієм на Новій площі, він теж поменшав, і лише тоді, коли в полі зору з’явився Міський театр, вона полегшено зітхнула, бо вже близько вулиця Лаубенвеґ і будинок, де вона була вдома. Ні, про дорогу і чому їй довелось летіти через Відень, сьогодні вона взагалі не хоче розмовляти, про весь той жах останніми днями, головне, що вона нарешті приїхала, після стількох днів чекання, після стількох телеграм, які щоразу приголомшували пана Матрая, і якби вона знову повідомила, що не прилетить, він все одно б поїхав в аеропорт і чекав би там, хоча вона саме тому так часто й посилала телеграми, щоб він туди не їхав і не чекав.